Пошук на поличках

Три основи українського буття

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Друга основа, інформаційна: Звичай

 Продовження.  Початок у «Дім і сім’я» № 8-2011 р.

 Звичай – просте Українське слово, занедбане й зневажене так само, як і все те, що воно означає. А означає воно не мало й не багато, а всю ту грандіозну сферу, яку людство колись назвало культурою. Я був навіть поставив між ними знак рівності, але подумав і зрозумів, що «культура» – поняття настільки спотворене, що рідко хто його й поважає. Я вже згадував одного героя нашого часу, що хапався за кобуру пістолета, зачувши слово «культура». Коли сьогодні придивишся, наприклад, чим опікується наше міністерство культури та численні його заклади й установи, рука й справді тягнеться – як не до кобури, то хоча б до віника.

 Слово «звичай» слугуватиме нам краще: воно майже випало з ужитку, а тому не затягане й не спотворене; отже нам треба лише пригадати, що воно означає. Можна, правда, й це слово заялозити – ну, тоді вже нема ради.

 Суттєва перевага цього слова, крім того що воно рідне, полягає ще й у глибокій принциповій відмінності між звичаєм і культурою, і про це я хочу сказати. Згадаймо: колись слово «звичай», як і «земля», в Україні було священним. Навчити дітей звичаю – то було ще важливіше, ніж їх народити, одягти й нагодувати.

 

Ось Шевченко розмовляє з Україною – з її суспільною свідомістю:

 

Чи ти діточок непевних

 Звичаю не вчила?

 «Молилася, турбувалась,

 День і ніч не спала,

 Малих діток доглядала,

 Звичаю навчала.

 Виростали мої квіти,

 Мої добрі діти,

 Панувала і я колись

 На широкім світі...»

 

(Зверніть увагу, як змінюються епітети при слові «діти»: непевні – малі – добрі...)

 

Не треба шукати в звичаї якихось містичних елементів. У своїй практичній суті звичай завжди простий і доцільний. Це – неписаний закон, якого ніби можна й не дотримуватись. Можна не вітатися з односельцями, можна не прибирати подвір’я й ходити задрипаним у свято. Можна не вміти спекти хліба чи запрягти коней. Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлібина. Але сільська людина, яка не дотримується звичаю, бодай у чомусь порушує його, відразу опиняється в центрі недоброзичливої уваги – як воша на гребінці. Порушення звичаю – це виклик суспільству і здоровому глуздові; порушник не тільки себе принижує, але й створює потенційну загрозу для інших. Відступ від звичаю – це відступ від своєї громади, від свого роду.

 

«Звичайна людина» – це колись була найвища оцінка, щось ніби атестат зрілості з відзнакою. Ні, це не знак пересічної, середньостатистичної людини, яка нічим не відрізняється від сірої маси (та й сірої маси в природному суспільстві не буває – кожна людина неповторна). Це констатація того, що людина живе за звичаєм, живе в звичаї. Дотримуйся звичаїв і будь як завгодно несхожим на інших. Або точніше: живи, як собі хочеш, але не порушуй звичаю.

 

Твоя вода не холодна –

 Піду до криниці,

 Твоя дівка не звичайна –

 Піду до вдовиці.

 

«Незвичайна дівка» – це не самовпевнена поп-зірка з небаченими ще викрутасами; це слово означає «не навчена звичаю», «та, що живе не в звичаї», по-теперішньому – ніби як некультурна, тільки ще гірше. Бо коли нині дівка палить цигарки, носить вишнево-сиві кігті на неробочих руках і пропонує всім на оглядини свого заголеного пупа, то ніхто їй не дорікне, що вона некультурна (скоріш вона сама покепкує з селянки, що в тої чорні нігті); подібні витребеньки, породжені неприродним способом життя і хронічною істерією нашої скороминущої цивілізації, звичай не те щоб забороняв чи засуджував, а навіть не передбачав.

 

Звичай визначав усі аспекти поведінки людини, регулював усі стосунки, заходи, конфлікти, звичай охоплював усі знання, важливі в українському суспільному житті. Безліч приказок, притч, легенд, пісень, правил, повір’їв і забобонів – усе це було узвичаєне і дивувало лише дітей або чужинців. Здивування теж передбачалося звичаєм як педагогічний момент, бо здивуватися – значить краще запам’ятати. Скинути шапку, входячи до хати, підняти й поцілувати шматочок хліба, що впав на підлогу, несподівано пожартувати в гострій або тяжкій ситуації, привітати й пригостити подорожнього, – це був (і є) звичай. Символічні й практичні звичаєві дії, що завжди сповнені доцільного глузду, великі й малі (але завжди практично важливі) знання і вміння, щоденна праця, охайність, скромність і доброзичливість Українця – це був (і є?) його звичай. Шанувати старших, шанувати рід, рідну мову й рідну віру, любити свою землю і, коли треба, йти за неї в смертельний бій – все це звичай.

 

Значна частина людей не розуміє звичаю, навіть ніколи над ним не замислюється – але завжди живе за звичаєм! Це люди нехитрі, невчені, часом і просто дурні, але вони складають невід’ємну частину народу. Це не просто носії національного генофонду; це також стабілізаційний фонд національної свідомості: завдяки своєму розумовому консерватизму вони зберігають ті недоторканні запаси етнічної культури, які інтелектуальна еліта нерідко з легкістю розтринькує, спокусившись на якусь екзотичну моду чи тимчасову вигоду. З іншого боку, без участі еліти звичай костеніє, кам’яніє, обростає мохом, мертвіє й перетворюється на забобони й мракобісся.

 

Отже, живий звичай – це всенародна інформаційна система, визначальними характеристиками якої є дві суперечні (а тому творчі в своїй взаємодії) властивості: віковічна стабільність, незмінність у головному – і жива мінливість, пошук нового, здатність навчатися. Тобто звичай, як і сам етнос, є живою системою або, краще сказати, її органічною частиною – такою, що живе й розвивається за законами живих систем. І всі спроби канонізувати звичай, спростити й перетворити його на щось непорушне, досконале й непідлегле критиці (dura lex sed lex), лише віддаляють людей від природних стосунків, створюють ілюзію порядку і, відповідно, звичку до лицемірства (брехні).

 

Візьмімо такі важливі в суспільстві категорії, як етика, мораль, закон. Скільки про ці (не дуже зрозумілі) основи людської поведінки наговорено й написано! Скільки створено етичних теорій, вчень, систем, ідеологій! Які гори юридичних та релігійних настанов, заповідей, застережень, погроз! Придивіться уважно: все це працює не краще, ніж статут військової служби. Справді, життя вояка за статутом – ідеал і мрія всіх воєначальників. І саме за таким принципом – якомога простішим набором правил – сучасні світські лідери та «духовні» пастирі намагаються регламентувати життя суспільства. Фактично ж основи поведінки людей в усякому здоровому (та навіть і нездоровому) суспільстві регламентуються звичаєм і тільки звичаєм, а всі премудрі кодекси законів і заповідей ефективні лиш остільки, оскільки тому звичаєві не суперечать, а навпаки, відповідають! У нездоровому суспільстві (а нездоровим є всяке суспільство, яке втрачає віковічні звичаї) закони слугують інструментом гноблення або взагалі лише декларуються; втрачаючи Звичай, таке суспільство намагається переконати себе, що живе за Законом (який нібито для всіх один), але насправді живе «за понятіями» – нетривкими, нелюдськими «звичаями» тюремної зони. За законом у такому суспільстві насправді не живе ніхто – гнобителі нехтують ним, а гноблені ненавидять і уникають, де тільки можуть. І тому там, де нехтують чи забувають звичай, люди живуть погано – або в стражданні, або в брехні, або в тому й тому водночас.

 

Звичай, звичаєвість як основа життя складається з безлічі різноманітних конкретних звичаїв, які утворюють величезну, величну, подиву гідну систему. Ця система не матеріальна, а суто інформаційна. В ній закладені всі уявлення, знання і вміння цілого народу, накопичені протягом століть і тисячоліть. Чому б не назвати її культурою?

 

А чого, можна. Тільки тим самим нам доведеться включити в цю систему й голі пупи, і гральні автомати, і влізливу божевільну рекламу, і неодмінні ріки спиртного за кожним святковим столом, і весь інститут Поплавського, і багато інших невід’ємних складників культури сучасного суспільства, які відверто й зухвало суперечать нашому Звичаю. Ось тут і пролягає демаркаційна лінія. Якщо сучасне розуміння культури давно втратило критерії природності, доцільності й тяглості, то Звичай, навпаки, засуджує все те, що цим критеріям не відповідає. Придивіться: все, що є в звичаї, – природне, доцільне й перевірене століттями всенародної практики. Придивіться також, скільки в нашій культурі скоростиглого, неприродного й недоцільного! Часом здається, що в ній нічого іншого вже й немає...

 

І це не випадково. Іменуючи себе культурою, сучасна цивілізація фактично підмінює, витісняє справжню – традиційну, або ж етнічну, – культуру, а далі, цілком логічно, протистає їй. Вони й справді несумісні, а врешті й непримиренні: етнічна культура (Звичай) не приймає того, що насаджує споживацька цивілізація; цивілізація, набравши силу, усуває з дороги все те, що їй суперечить або заважає.

 

Чи можна їх помирити? Може й можна, але таких прецедентів немає.

 

То, значить, треба вибирати – Звичай чи Закон? Звичай чи Культура? Треба. Але вибирати може тільки вільна людина. Раб завжди вибирає рабство, тобто насправді не вибирає. Його вибирають – хазяї, обставини, покупці. Ми – раби технологічної цивілізації. Ми давно купилися на комфорт і неробство, на хліб і видовища. Ми давно склали (про людське око, аби зняти з себе рештки відповідальності) безліч законів, які нічого не регулюють, зате й не заважають нам споживати. Ми – споживацьке суспільство. Нестримне зростання споживацтва реально загрожує біосфері, і не тільки загрожує, а вже завдає незворотних втрат. І це не тільки наша Українська трагедія: ніде на планеті ніхто цю біду ще не зумів відвести.

 

Але Україна має велику перевагу перед іншими народами: наш Звичай – єдина дорога до здорового природного способу життя – найпотужніший, найбагатший серед етнічних культур, бо витворювався на Найкращій Землі протягом тисяч років. І цей Звичай не тільки не вмер – він і не може вмерти, бо нічого розумнішого, доцільнішого й живучішого на світі не існує. Його смерть означала б смерть усього живого на Землі. Його забуття – явище тимчасове: якесь століття-друге в порівнянні з сімома тисячами років – лише мить в історії, невеличке повчання зарозумілому людству.

 

А все ж таки, як вибратися з сьогоднішнього забуття, з технологічного божевілля й моральної деградації? Логічні, правові та фізичні засоби не діють, не працюють. Залишаються метафізичні.

 

Тут своє слово має сказати віра.

  

Третя основа, метафізична: Віра

 

 Як народжується віра?

 Чим віра відрізняється від знання?

 Чим віра відрізняється від релігії?

 Чому віра необхідна?

 

Людський розум, попри всю свою запаморочливу складність, становить безмірно дрібну краплину Всесвіту, і тому смішною була б його претензія знати все. Вплетений у безконечну тканину буття, він освітлює, відображує й осмислює найближчу до нього часову й просторову ділянку цієї тканини – далі все тоне в непроглядній пітьмі. Щогірш, навіть цю крихітну діляночку він відображує з великими спотвореннями – інакше не набивав би собі таких страшних синяків і ґуль упродовж усієї своєї історії.

 

Коли б він, розум, був трохи розумніший, то давно усвідомив би своє безсилля, безглуздя й безперспективність і впав би в стійкий екзистенційний відчай з найблагороднішим наслідком – самознищенням. До речі, в людській практиці самогубство ніяка не новина й навіть не дивина. Але коли б розум став іще трохи розумнішим, то збагнув би, що рішення про таку кардинальну акцію абсолютно не належить до його компетенції: безмір подій і обставин, які привели до виникнення ось оцього конкретного індивіда, не можна навіть порівнювати з його, індивіда, баченням і розумінням тих обставин. Отож і не індивіду обґрунтовувати своє право на смерть – як і своє право на життя. Проте індивід живе. І мусить умерти. І мусить із цим усім рахуватись!

 

А з чим, власне, рахуватись? Із тим, чого не розуміє? Саме так. І саме цей стан, саме оце усвідомлення без розуміння люди називають вірою. Саме віра дає людям ЖИТИ, примушує людей жити навіть тоді, коли розум не бачить для цього жодних (розумних) підстав. А з цього випливає, що віра для буття людини потрібніша, авторитетніша, ніж розум. Віра – це надзвичайно важливий психічний механізм самозахисту життя від... дурного розуму. Бо розум із своєю логікою, повторюю, неминуче веде до самознищення. Адже він не сприймає нічого, що не вкладалося б у ланцюг причин і наслідків, але ні видимих причин, ні достойних наслідків свого буття знайти не може. Отже, виходить, його буття – це якась безглузда випадковість (такая пустая и глупая шутка), до того ж єдиним беззаперечним виявом її є страждання.

 

А от віра...

 

Але віра буває різна, а що гірше – буває різне розуміння віри.

 

Тому я дуже хочу визначити віру так, щоб не було непорозумінь. Я наголошую відразу, що віра – це стан людської свідомості і що цей стан – явище метафізичне. Це мудре грецьке (Аристотелеве) слово спричинило багато помилок і зловживань: завдяки християнським та марксистським перетлумаченням, «метафізичне» почали розуміти як «те, що перебуває поза Природою», як щось трансцендентне, незбагненне й недосяжне для людини. Насправді ж Аристотель мав на увазі просто ті речі, ті реальні явища, які не вкладаються в курс природничих наук; йому, здоровому греку, не могло зайти в голову, що існує щось поза Природою. І я вживаю слово «метафізичний» у його первісному, здоровому, аристотелівському значенні.

 

Отож віра – феномен абсолютно природний і стосується речей природних, тільки що на поточний момент недоступних розумові, його логіці й науці. В цьому і тільки в цьому сенсі віра метафізична.

 

Віра, проте, не може бути сліпою – це абсурдне словосполучення треба обминати десятою дорогою. Те, що люди називають сліпою вірою, насправді є просто забобоном, упередженням, зомбі-ефектом. Справжня віра завжди гранично ясна і зряча (хоча сама людина рідко це розуміє – як той птах, що не розуміє оптичних та фізіологічних законів зору, але прекрасно бачить); це те саме шосте чуття, з яким не може дати собі раду ні фізіологія, ні психологія, але яке справді рятує людину, додає їй сили й виводить на рівну дорогу в найскрутніших обставинах. Зомбі може діяти так само ефективно, як і людина, озброєна вірою, – але недовго і тільки в рамках закладеної в нього програми. Як відрізнити забобон («сліпу віру») від справжньої віри? Забобонна, забамбулена, зазомбована, запрограмована людина уникає, боїться знання, боїться відвертої розмови, не йде на діалог, замінює його монологом, боїться болючої правди, затуляється від світу яким-небудь євангелієм. Людина з ясною вірою радо йде на будь-яку серйозну дискусію, бо це відповідає природним потребам – навчання та спілкування. Забобон обмежує – віра розсуває межі можливого. Здорова людина не боїться втратити віру, бо така втрата можлива тільки в обмін на ще більший скарб – знання.

 

Звідки береться віра? Де вона, так би мовити, локалізована? За яких обставин умирає?

 

Віра – це ще не знання; це ставлення до знань; вона не входить у згадану вище інформаційну систему (звичаїв, умінь, розумінь); відповідно, вона не може бути передана; вона з’являється й розвивається в людині тільки внаслідок особистого досвіду. Внаслідок досвіду вона, віра, може й умерти; може й воскреснути – вже як віда (відання, знання).

 

Часом чую, що будь-яка віра – це прийняття бездоказової інформації, а отже вона доброго слова не варта, це просто туман у голові. Є знання – і є незнання. І все.

 

Як то було би файно, коли б так просто! Знання – дорогоцінний скарб людини, але вони надзвичайно мізерні в порівнянні з запаморочливо складною реальністю. Але ж ми в цій реальності живемо, і вона щодня й щомиті влаштовує нам іспити, часом на життя або смерть. Людина мусить діяти – і діє, і робить кроки в невідоме – без належної озброєності знаннями. Або користується знаннями, які не могла отримати в результаті особистого досвіду, а лише прийняла на віру. Іншими словами, озброєний навіть усіма знаннями людства, кожен із нас мусить діяти переважно покладаючись на свою віру. Інша справа, що вдалі результати й повторний досвід цю віру зміцнюють і врешті переводять її в ранг знання. Але насправді знання ніколи не буває абсолютним. Будь-яка наука – якщо це таки наука, а не яке-небудь «ленінське вчення», – тим і відрізняється від релігії, що завжди залишає місце для сумніву. І завжди жадібно вивчає та аналізує будь-який обґрунтований сумнів.

 

Вважається дуже поширеною (а то й єдиною) віра в бога, але насправді релігійна віра – лише один і то зовсім не головний різновид віри. Віра – це не релігія і навіть ніякого стосунку до релігії сама по собі не має. То релігія має стосунок до віри – бо не може без неї обійтись («Казала редька: я з медом добра; а мед казав: а я добрий і без редьки»). Коли люди (до речі, не тільки люди) відчувають або розуміють, що у них однакова віра, тоді вони об’єднуються; як наслідок, у людей виникає справжня єдність – релігія як система спільних вірувань. На цьому зазвичай спекулюють пастирі душ – переконують себе, а більше своїх овець, що це релігія їх об’єднує. Навіть слово «релігія» («об’єднання», «возз’єднання») саме для цього й придумали. А потім ще й бога призначили – мовляв, це з ним нас об’єднує наша спільна віра! Справді, людей об’єднує віра, але зовсім не в бога, а один в одного; а релігія, точніше релігійна еліта, цим спритно користується. Віра – первинна категорія, релігія – вторинна. Коли віра вмирає, то вмирає й релігія – або перетворюється на мертвотну систему пустих тверджень, вимог, примусів і заборон. Коли ж першою помирає релігія, то віра тільки зітхає з полегшенням та розправляє крила.

 

Віра – це стан душі, це особистий досвід; але людина – істота соціальна, жити окремо від суспільства вона не може. Тому й віра завжди шукає однодумців, одновірців, тобто тяжіє до релігії. Хоч і може без неї обійтись, але недовго.

 

Віра завжди проста й конкретна. І починається вона з колиски. Переживши тяжку родову травму, дитина потрапляє в зовсім інше буття, сповнене дискомфорту й болю. Але водночас приходять і ще не звідані насолоди – мамине тепло й молоко, виразні звуки, кольори, події... Починається життєвий досвід. Якщо цей досвід загалом позитивний, то з’являється й міцніє найперша – і найголовніша! – віра: буття – гарне, і жити – добре. Насправді це не так, принаймні логічно довести це твердження неможливо, а наш давній родич Будда навіть обстоював протилежний постулат: життя – це страждання (спірний постулат, але вірогідний); але тим часом мати й батько, оберігаючи дитину від болісних вражень, створюють в її свідомості стійку віру в перевагу добра. Дитина не аналізує, вона просто на власному досвіді переконується, а далі й вірить, що все буде добре: ніч скінчиться, живіт перестане боліти, мама нагодує, тато прийде з роботи й витягне кольку з п’яти, а страшного сусідського гусака заріжуть. Але для того, щоб така віра виникла й закріпилась, потрібен тривалий період позитивного досвіду. Щасливе дитинство – це побудова неприступної фортеці віри в красу й добро, в доцільність і розумність буття. Жорстокі, тяжкі випробування протягом усього наступного життя не зможуть похитнути цю фортецю, бо вона закладається не на інформаційному рівні, не у вигляді якихось логічних конструкцій, а в підсвідомості, у вигляді простих психічних механізмів, які не підлягають ні забуттю, ні спотворенню. Втратити віру – це приблизно те саме, що розучитися ходити або дихати. На жаль, буває й таке; а буває й ще гірше – не отримати за це компенсації в вигляді нового знання.

 

Звичайно ж, віра не обмежується дитячими враженнями. Кожна людина все життя в той чи той спосіб розширює, збагачує й зміцнює свою віру. Коло речей і явищ, у які людина вірить, збільшується так само, як і обсяг логічних, інформаційних знань. Хибна віра, так само як і хибна інформація, спричинює помилки, невдачі, поразки. Протягом життя людина вибудовує три величезні масиви культури – знань, умінь і віри. І якщо знаннями і вміннями люди можуть якось обмінюватися, навіть торгувати, то віра обміну не підлягає, оскільки є результатом особистого досвіду.

 

Особистий досвід породжує віру, та він же її, з часом і навчанням, поступово перетворює на знання. Або, навпаки, руйнує. Так і тільки так визначається істинність чи хибність віри.

 

Висновки

 Аж тепер я можу сказати, чим особлива віра Українців і в чому їхня невмируща сила: у єдності оцих трьох основ – Землі, Звичаю й Віри. Наша віра завжди формувалась як результат особистого досвіду праці на землі, а досвід той направлявся, збагачувався, оберігався Звичаєм: батьки знали від дідів і передавали дітям і внукам, що немає нічого кращого, надійнішого й достойнішого в світі, як праця на землі. І що заради цього варто жити й боротися – хоч би й на смерть. Підтверджуючись із покоління в покоління, цей досвід поставав спільною вірою. І це була віра не тільки в землю й працю, але також і один в одного, в доцільність і необхідність узгоджених дій в ході тої праці; це була впевненість, що всім вигідно триматися родиною, родом, громадою – тобто, зрештою, це була віра в свій рід і в свій нарід. Нехай собі інші народи вірять у щось інше («Що вкрав, то твоє», «Не збрешеш – не проживеш», «Що здобув мечем, то твоє», «Можна прожити лихварством», «Головний прибуток – від торгівлі», «Туризм – головна прибуткова стаття бюджету»); віру в працю на землі в Українця можна відняти тільки разом із життям.

 Для віруючого атеїста (людини, яка твердо вірить, що бога немає) така природна віра цілком достатня. Для більшості людей, на жаль, ні. Брак віри один в одного і в Природу, страх перед буттям, страх узяти на себе повну відповідальність за своє і не тільки своє буття – все це примушує людей тулитися не так один до одного, як до уявної сили – настановляти над собою начальників і вождів, видумувати богів і духів та годувати їхніх повноважних представників, посередників, управителів. Надбудовуючи над природною вірою поетично-релігійно-церковні уявлення про богів і богинь чи хоч би й про єдиного бога, люди якийсь час іще тримаються спільного фундаменту, а потім розмаїття тих химерних уявлень починає відштовхувати людей одне від одного. Зіставляючи свої різні релігійні уявлення і забуваючи про спільну віру, люди доходять до взаємного відчуження, а там і ворожнечі. Якщо ці люди, захопившись надбудовою, забувають і втрачають першооснову свого буття, то відцентрові сили перемагають – етнос розпадається і вмирає.

 Якщо Українці втратять або забудуть семитисячолітню Віру в свою Землю і свій Звичай, віру в своїх батьків і дітей, віру в самих себе... тоді з решток нашого (і не нашого) населення можна буде виліпити політичну націю. Я не маю сумніву, що чорт їй був би рад.

 Але я вірю, що цього не станеться. Я вірю в свою землю і в свій народ.

 

Далі буде.

За матеріалами книги Василя Триліса «Нариси українознавства»

Пошук

©2019 журнал Українська Родина. Всi права застережено. Повне або часткове використання матеріалів сайту дозволено лише за умови прямого, відкритого для пошукових систем гiперпосилання на адресу матеріалу. Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламної інформації. Думка редакції може не збігатися з думкою авторів. Web - ISSN 1819-9968; print - ISSN1819-995X. Ukraine, 02140, Kyiv-140, Revytskogo 44 app. 4. Template Design © JoomShaper.

Пошук