(частина 2)
5. СЕКРЕТИ МАЙСТЕРНОСТІ
Яка там майстерність.
Хоч як натхненно та темпераментно співали хлопці, хоч із якою любов’ю стрічали й проводжали нас свої люди, та шила в мішку не втаїш — кожен наш студійний (тобто дуже старанний) запис невблаганно показує вкрай низьку співочу і взагалі естетичну культуру „Чумаків“. Перш за все б’є по вухах звичайний інтонаційний фальш, який тут таки процвітає фальшем гармонійним — особливо це тяжко, коли трапляється якийсь архаїчний лад („Гомін, гомін по діброві“, „А вже років двісті“, „Гей гук мати, гук“, „Ой під лісом та під Лебедином“), тим більш коли та архаїка заяложена або просто спотворена в нотних виданнях та в „канонізованих“ записах державних хорів („Ой наступала та чорна хмара“, „Ой у лузі та ще й при березі“). Чиста інтонація дається тільки вишколом з дитинства — але такий вишкіл у селі давно припинився, а в місті його ще давніше монополізували академічні музичні школи, де немає й духу вкраїнського; і наслідок такий, що всі наші серйозні (професійні тобто) музиканти чудово володіють європейською музичною мовою і славлять Україну, виспівуючи на європейських сценах хоч Верді, хоч Баха, а хоч і Мусоргського, а приїхавши додому, застосовують часом своє бельканто і до українських народних пісень — що з тих покручів виходить, нехай судить кожен собі сам, бо в цій справі ні авторитетів, ні навіть взірців сьогодні немає. Не оглядатись же щоразу на Оксану Петрусенко (хоча й досі геніальний репертуар Марусі Чурай жодна співачка не передала так щиро й правдиво, як це зробила залякана, зацькована Оксана всупереч усім інтригам і нещасній долі — ото й був останній подих справді українського вокального мистецтва).
