Рейтинг користувача: 5 / 5
Василь Кобилюх
Нещодавно у Києві відбулася презентація книги Василя Кобилюха «Праукраїна і санскрит». На зустріч з автором, медиком, мовознавцем-санскритологом, дослідником до Спілки письменників України прибули люди, які прагнуть знати правду про багату прадавню історію України, а також про найдавнішу, упорядковану, священну прамову українців – санскрит.
Друга основа, інформаційна: Звичай
Продовження. Початок у «Дім і сім’я» № 8-2011 р.
Звичай – просте Українське слово, занедбане й зневажене так само, як і все те, що воно означає. А означає воно не мало й не багато, а всю ту грандіозну сферу, яку людство колись назвало культурою. Я був навіть поставив між ними знак рівності, але подумав і зрозумів, що «культура» – поняття настільки спотворене, що рідко хто його й поважає. Я вже згадував одного героя нашого часу, що хапався за кобуру пістолета, зачувши слово «культура». Коли сьогодні придивишся, наприклад, чим опікується наше міністерство культури та численні його заклади й установи, рука й справді тягнеться – як не до кобури, то хоча б до віника.
(Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича)
Народ, який загубив своє власне «Я», перестає бути народом. Якщо ми самі не знаємо своєї мови, традицiй, iсторiї, мiтологiї, звичаїв, то що можуть сказати про нас iншi народи свiту? Наклавши на себе маску чужого «поганства», ми втратили почуття величi Всесвiту, святостi життя, людської гiдностi i не маємо навiть мiсця на рiднiй землi. Кожний народ виводить своє буття зi своєї духовної фiлософiї та культури i свiй свiтогляд, свiй спосiб життя шанує, як своє власне корiння, як корiння своєї духовностi.
Цієї весни до музею Івана Гончара злетілися жайворонки (переважно 65-70-літнього віку) з різних куточків України, аби відсвяткувати півстолітній ювілей міжвузівського хору.
Вінок – священний ритуальний предмет, який виплітають із свіжих квітів, листя, трави, хвої або із колосків, соломи, паперових чи полотняних квітів, стрічок тощо. Вінок відомий кілька тисячоліть у багатьох народів світу, як релігійний атрибут, як символ чи емблема того чи іншого ритуалу, Божества, як особлива сакральна річ. Так у Греції жрець під час богослужби на честь Геркулеса вдягав собі лавровий вінок. Такими ж вінками наділялися і всі учасники ритуалу. В Прусії під час весняних свят жрець правив службу у лавровому вінку. Римляни увіншували переможців, що відзначились на війні. Вінки одягали промовці під час виступів. Вінками нагороджували переможців Олімпійських ігор із вінка як ознаки особливої пошани, пізніше, як службової відзнаки – виникла корона.
На нашій землі України вінок відомий з незапам’ятних часів. Найдавніші зображення Жінки-Богині вказують на головний убір з квітів чи гілля. Мокоша на вишивках зображена з цілим кущем на голові, що вказує на ритуальне використання вінка як символу Богині.
