Перший номер доставлено читачам

 

 

Поезії Ганни Черінь

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Ганна Черінь

ЛАСТІВКИ

Ой, думки мої,
Ластівки мої,
Ви летіть у нестримнім вирі
Через океан
На широкий лан —
На Вкраїну, в далекий вирій...

Ви летіть туди,
Де цвітуть сади,
Де любов в солов’їнім слові,  
Сніжна білість хат
Між зелених шат
І співучі лани шовкові...

Де мій друг і брат,
Де мій серця шмат,
Де дитинство моє гаряче...
Де біля вікна
Матінка сумна
За дочкою ще й досі плаче...

Де слова й думки
Взято під замки,
Де не думають люди вголос!
Знають правду лиш
Осока, камиш
Та дорідний розумний колос...

Там не слави дзвін,
Не геройський чин —
Там без битви тяжка поразка...
Той багатий край —
В дійсности не рай,
Він ще тільки майбутня казка.

 Ой, думки мої,
Ластівки мої,
Прилітайте назад до мене!
В край вернемось знов,
Як заграє кров,
Зашумлять бойові знамена!

* * *

 

ОЛЬГА

Ясне чоло, розумні сірі очі,
Чіткі, суворо стиснуті уста...
Вона була привабливо-жіноча,
Така велична і така проста...

На берегах веселих річки Стиру,
Коли іще дитиною була,
Любов до правди й до народу щиру
За ідеал вона собі взяла.

Добути незалежність Україні!
Заграли сурми: молоде, іди!
І стали перші тридцять три стрілкині
З чоловіками опліч у ряди.

Болючі рани невідплатних втрат —
Отця і неньки, й любого дружини...
Але була могутніша стократ
Її свята любов до України.

Рік вісімнадцятий зійшов на видноколі
Рік боротьби, і праці, і надій...
Вогнем палало мужнє серце Олі,
Завзяте й запальне, як буревій.

«За справу України скрізь і всюди
Боротись буду, поки я живу!»
її, немов сестру, любили люди     
Спокійну, справедливу, бойову.

Прощайте, друзі-українці в Відні —
Тепер робота кличе Ольгу в Львів.
Привіт, привіт, мої простори рідні, —
Співає серце радісно, без слів...
 
Та на посту, при бойовій роботі,
Її схопили нагло вороги.
Три дні в нелюдських муках і скорботі
О, де ж узяти сили і снаги?!

Та хоч би тіло краяли на кусні —
Вона зломить присяги не змогла б.
Звідомлення ні письменні, ні усні
Не вийшли з серця Ольги Басараб.

Ні! Ти живеш! Ні, Ти не вмерла, Ольго,
Безмертя це найліпша з нагород.
В серцях народу житимеш так довго,
Як довго буде жити наш народ!

Орлице наша, славна героїне.
Завжди Твій світлий образ серед нас.
На ясно-синім небі України
Ти - наша зірка вічна, провідна.

* * *

 

ВОРОГ

         «Згинуть наші воріженьки,
           Як роса на сонці»
           Український національний гимн.


Хочеш волі для Вкраїни-Неньки?!
Марно не співай і не проси:
Бо не згинуть наші «воріженьки»,
Як на сонці крапельки роси!

Знаєш ти, що значить слово «ВОРОГ»?
Ворог — це народу вічний гніт,
Що мільйони заморив у норах,
В тюрмах і трясовинах боліт.

Ворог — це насильний, штучний голод,
Заборона мови і пісень.
Ворог — це гнітючий серп і молот,
Що кує кайдани день-у-день.

Ворог — це підступна пропаганда,
Виставляння показних оман,
А за тим — Сибір і Караганда,
Заслання в посушний Казахстан.

Ворог — це отрута покоління,
Діти, ним обдурені, малі. . .
То — углиб запущене коріння,
Що нелегко вирвати з землі.

Ні, вони — не хирні «воріженьки»,
Ні, вони самі не пропадуть!
Зброя проти них — не витребеньки,
А відвага, хитрощі і лють!
 
Ворог — то важка, міцна фортеця,
На яку підемо ти і я,
І, можливо, вмерти нам прийдеться,
Щоб звільнилась нація моя.

В цім змаганні — нації спасіння!
Хоч загинути — то недарма!
Щоб нове, щасливе покоління
Вже зросло без рабського ярма.

Розумієш, що то значить ВОРОГ?
Лиш тоді, як він в бою впаде
І вітри його розвіють порох —
Оттоді лиш ворог пропаде!

* * *

 


МАЗЕПИНЦІ

Понурий степ... Козачі кості
Та чорні обриси примар...
Ішли з Москви нахабні гості,
Незвані, гірші від татар!

Ох, Україно, бідна чайко,
Здобути волю як тобі?!
До волі шлях — не сон, не байка,
До волі шлях —
              у боротьбі!
              
Опівночі кричали півні,
Здіймались спалахи вогнів...
Котилась хвилями на північ
Народня ненависть і гнів.

Як буйна тирса серед степу,
Відвага ширилась, росла,
І люди вірили в Мазепу,
В його слова, в його діла —

В слова державної людини,
Що й зараз в силі: «Забезпеч
Свободу й право України
Через козацький славний меч!»

Мазепа! Вороги готові
Всю вовчу ненависть і лють
Укласти в це єдине слово,
Як нас «МАЗЕПИНЦЯМИ» звуть.

Мазепа! В цім величнім слові
Для нас — державности звено.
Тому з чуттям снаги й любови
Себе «Мазепинці» звемо.

* * *

 

НАЙКРАЩИХ ДЕСЯТЬ СЛІВ

Звернулись мудреці сивоголові
Одного разу до своїх синів:
«Юнацтво! Відшукайте в нашій мові
Найкращих десять, найдорожчих слів!»

Задумалось юнацтво яснооке,
Слова перебирало знов і знов,
Пірнало в море словників глибоке,
У хащі книг, переказів, розмов —

Аж зажурилось працею юнацтво,
Думками навантажених голів:
Як вибрати з незмірного багатства
Тих десять слів — найкращих десять слів?!

І вибрали! Попрацювали пильно,
Подумавши над тим немало днів,
Усе обрахували непомильно —
І ось вам ті найкращих десять слів:

Любов, Надія, Віра і Родина,
Здоров'я, Воля, Щастя і Життя,
І Мати, що ростить своє дитя —
Й на восьмім місті — слово Батьківщина!

На восьмім місці! А коли б же треба
Не десять слів відзначити, а сім?!
То, вибравши життя й любов для себе,
Без Батьківщини б обійшлись зовсім?!

І похвалили старші мудру молодь,
І нагороди їм дали за те,
Раділи, що вродився мудрий жолудь,
З якого знов дубовий ліс зросте...
 
Як тяжко! Саме в тім уся причина
І безголов’я нашого вина,
Що перше слово в нас — не Батьківщина
Тому то нам судилась чужина.

Ще хтось згадав слова, як єдність, слава,
За перемогу кілька голосів...
Та слово Самостійність чи Держава
Не увійшли до наших кращих слів!

Як часто забуває все ж людина
Про рідний край, мету свого буття!
Бо ж там любов — де наша Батьківщина,
І щастя там, і воля,
                                   і життя!
                   
Коли ж прийде знаменна та година,
Щоб українець кожний зрозумів,
Що мусять нам Держава й Батьківщина
Найперші бути з найдорожчих слів!

* * *

 

ЛЮБЛЮ ЇЇ

Люблю мою прекрасну Україну —
Чи зблизька, чи з далекої імли...
Її красу і ласку лебедину,
І щедрість невичерпної землі.

Лице її ясне і очі сині,
І кіс розкішних Гроно золоте    
Нема на світі краще України —
І як же не любить її за те?!

І ще люблю бандури срібнострунні,
І танцю вир, і лагідні пісні...
А голубі простори, вічно-юні,
Як рай, мені ввижаються вві сні...

Люблю її в звитяжному горінні,
Коли в руках свободи стяг несе —
Заквітчану, осяяну промінням —
Таку її кохаю над усе!

Але люблю її й в лиху годину,
Коли їй крила зламані, слабі —
Прибиту горем чайку — Україну,
Що сумно похилилася в журбі —

І мучиться, що діти босі й голі,
І молиться, і плаче від жалю,
Що жити їм доводиться в неволі —
Люблю її — так болісно люблю...

Та не тоді, коли з своєї волі,
Згубивши власний розум з голови,
Немов акторка на останні ролі,
Вона іде під чобіт до Москви.
 
Як по-чужому Київ наш і Харків
Говорять, на своїй таки землі...
Неначе в саму душу нам нахаркав
Нахабний ворог — хижі москалі!

Та ще ж і на потіху комсомолу
Замаскувавшися на два лиця,
Російську мову в українську школу
Ведуть, як наречену до вінця!

І, сліпо здавшись на ворожі пляни,
Самі собі зашморгують петлю
І творять для чужих богів пеани...
Такої України не люблю!

Та як же відцуратися від свого?!
Лише з любови цей болючий гнів...
Бо ж там не знають кращого нічого!
Так, як сліпі не знають кольорів!

Нестерпний біль! А в серці клич клекоче,
І рветься птахом в гори і степи:
Прокиньтеся! Розкрийте ширше очі
На світлу правду! Ви ж бо не сліпі!

Свободи сонце сходить вже над нами,
А Мати-Україна все в багні..
Не наймитами бути, а панами
Належиться нам в рідній стороні!

Вона ж, як ненька, в нас одна-єдина,
Й лише за неї Господа молю...
Прекрасна і нещасна Україна —
Люблю її! Всім серцем я люблю!

* * *

 

МОЯ ЗЕМЛЯ

Земля моя, овіяна вітрами,
Моя ти мрія щастя й насолоди,
Усіми нагороджена дарами,
Крім одного — найкращого — свободи.

Все над тобою бурі і незгоди,
І так тебе катують, молоду,
Як дівчину нечуваної вроди,
Що їй краса ввесь час несе біду...

То той, то інший пхається несито —
З усіх сторін непрошені свати!
Горлають, що без Тебе їм не жити,
Що власністю їх буть повинна Ти.

— А гетьте, пропадіть, нахабні зайди!
Їм відповідь презирлива згори.
— Тікайте краще! Он де грають Байди,
Хмельницького, Мазепи прапори!

І вже кипить в степах запекла битва,
В житах столочених козацька стигне кров...
В очах, слізьми затоплених, молитва...
І раптом — крик: Звитяга! Поборов

Наш нарід знов нахабного займанця!
Музики, грайте! Лийте добрий хміль!
Земля гуде, видзвонює у танцях,
Забута кривда, страдництво і біль.

Бо кров батьківська не дарма пролита,
Зростить жита для молодих синів.
Та кров обернеться в яскраві пишні квіти,
Зросте в піснях вогнем крилатих слів.
 
Але не довго в нас триває свято...
Опівночі пробив на сполох дзвін —
З’єднались два лукавих супостота
І вдарили зненацька з двох сторін.

І знов в неволі бранка-Україна,
Пойняв її із двох сильніший кат...
Краса й багатство — вся її провина,
За це її так мучають стократ.

Вінок зів’яв на золотім волоссі,
В очах блакитних смуток та імла —
Страждає Україна так і досі,
Свободи жде, і сонця, і тепла.

* * *

 

СИМФОНІЯ

Краю мій! Як сонце з неба
Серце грієш Ти мені.
За любов мою до Тебе
Мушу жить на чужині.

Де пас доля не закине,
У чужий далекий світ,
Нас до себе Україна
Притягає, як магніт.

В чім її могутня сила,
В чім же та краса і чар,
Що із нас ще не зробила
Жодна сила яничар?
 
Стріла я одну людину —
Сімдесят із лишком літ.
— Що Вас тягне в Україну?
Поясніть мені, як слід...

Дід подумав — і крізь сльози
Ледве чутно проказав:
— От — ставок,і верболози,
Та килим шовкових трав,

Та долина та спокійна,
Де колись я пас корів...
Там же й Настю, вже покійну,
Якось ввечері я стрів...

Скільки жив я тут, все мріяв,
Що вернусь іще назад,
Що святий побачу Київ,
І село своє, і сад...

Бачу вже, що не доїду,
В інші вже піду світи...
Я кажу: — Не плачте, діду,
Все це можна тут знайти:

Тут росте травиця кожна,
Залікує, що болить.
Тут, як хочте, навіть можна
Хату з глини побілить,

Розвести в садочку вишні,
Де не візьмуться й хрущі,
Насадити рожі пишні,
Ще й калинові кущі...

По каталогу з крамниці
Можете купити ви
І тополі, і вербиці,
І шовкової трави,
 
І барвінок прехороший,
Рути, м’яти, лободи...
Хочеш соняшників — прошу,
Все подвір’я засади...

Тільки дід зідхнув так важко,
Сльози витер рукавом:
— «Не в частинах справа, пташко,
Україна — все разом.

Руту, м’яту я посіяв ,
Вишні викохав також...
Де ж узяти Львів і Київ,
І Дніпро, і Черемош?...

Що мені самі тополі,
М’ята, груші на вербі?!
Нам закону треба, волі,
Щоб я паном був собі.

Що, нарешті, біла хата,
Вартий що самий полин?!
Серце хоче все з’єднати,
Хоче все, а не частин!»

Що окремі значать звуки?!
Бо самі земля і люд —
То безладдя без сполуки,
А в поєднанні — прелюд.

Хочем сили, хочем слави,
Хочем волі пишний квіт —
Щоб симфонія Держави
Загриміла на ввесь світ!

* * *

 

ЧОРНОЗЕМ

Вітри зрадливі, паморозь осіння,
Нестерпний жаль — усе злилось в одно...
Розсипалось в усі краї насіння,
Пшениці української зерно.

Взяли з собою свій талан і розум,
Бо інше ворог вже давно забрав —
Та скарб в хустині білій — наш чорнозем
Несли крізь фронт і марива заграв.
 
Тому прийшлось в Канаді поселиться,
А той пішов у Бразилійський степ.
Часом важка була чужа землиця,
Та потом полили — і хліб росте.

І сталось чудо: грудка чорноземна
Родючою зробила цілий лан!
Неначе сила, дивна і таємна,
Принесений на серці талісман.

Якась тому причина невідома,
Що на убогій, пісковій землі
Зродив нам хліб такий, неначе вдома,
На чорноземній вдобреній землі.

Коли ж уже про збіжжя говорити,
Понад усе найбільш відзначить слід —
Ростуть нам добрі українські діти,
Чорнозему того найкращий плід.

Чорнозем чудодійно гоїть рани,
Дає город, і хату, і поміст.
В степах Альберти, в преріях Парани,
І в лябіринті мільйонових міст.

Разом його кладем, до грудки грудку —
І громадський заколосився лан.
Радіючи із нашого прибутку,
Всміхнулась Україна крізь туман.

Там знають, де ми і чого ми варті!
І хоч нераз упертий невіглас
Не знає, де Вкраїна та на карті,
Без карт знайдемо ми її одраз —

Бо серце — компас повертає стрілку
Завжди в одному напрямку — на схід,
На нашу ніжну, вечорову зірку,
ІЦо сяйво шле до» нас в найдальший світ.
 
Там велич Юра й вічної Софії,
Там наш Франко, і Леся, і Тарас.
Туди летять листи, думки і мрії,
Там нас чекають в кожний день і час.

Там нарід наш, єдиний серцем з нами,
Він лиш чекає, щоб ударив дзвін.
Тоді відчинимо свої державні брами
У вільний світ — разом, із двох сторін!

Земля моя, родючий мій чорнозем,
Найкраща, незабутня і свята —
То наше серце, гордощі і розум,
І початок, і кінцева мета!

За матеріалами: Ганна Черінь. "Чернозем". Збірка поезій. США, Чікаго, 1962.

Нові статті

10 листопада 2020
21 січня 2019
21 січня 2019
21 січня 2019
21 січня 2019

Пошук

©2021 журнал Українська Родина. Всi права застережено. Повне або часткове використання матеріалів сайту дозволено лише за умови прямого, відкритого для пошукових систем гiперпосилання на адресу матеріалу. Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламної інформації. Думка редакції може не збігатися з думкою авторів. Web - ISSN 1819-9968; print - ISSN1819-995X. Ukraine, 02140, Kyiv-140, Revytskogo 44 app. 4. Template Design © JoomShaper.

Пошук