Останні новини

Пам’ять роду. Українська міфологія

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

 Продовження. Початок у № 8/2011

 

Мати Слава співає про дні ті, коли крутитися стануть

Кола Сварожі до нас, і часи ті настануть для нас!

Велесова Книга

 

Світовид (Святовит, Свентовит)

 Бог Неба, небесного світла, найвищої святості. Можливо, тотожний давньоруським Роду, Диву, Білобогу, близький до Сварога та Перуна, а також до грецьких Зевса та Аполона. В Рігведі йому відповідає Савітар – Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю (Рігведа, І. 35. 9). Ім’я цього Бога походить від світло в його різноманітних смислах: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмольд у своїй «Слов’янській хроніці» називає Світовида «Богом Богів».

Зображали Світовида у вигляді чотиригранного стовпа, орієнтованого строго по чотирьох сторонах світу. Він має вгорі чотири обличчя (два чоловічих і два жіночих) під однією шапкою. Це дозволяє припустити, що Світовид відає всіма чотирма сторонами білого світу.

 

  Одне з найвідоміших кам’яних зображень Світовида знайдено в 1848 р. в р. Збруч в Україні (нині статуя знаходиться в Краківському археологічному музеї). Кумир має три яруси, які символізують триєдність світів Прави (верхній світ Богів), Яви (середній світ людей) і Нави (нижній світ Предків). Це дає право дослідникам вважати Світовида персоніфікацією Світового стовпа (Світової осі, Світового Дерева, Дерева Життя). Статуя Світовида втілює в собі п’ять Богів слов’янського пантеону (верхній світ царства Білобога: Лада – схід, Дажбог – південь, Перун – захід, Мокоша – північ; і нижній світ царства Чорнобога: триликий Велес).

Атрибутами Світовида можемо вважати ті символи, які має його статуя. Так, постать Мокоші зображена з рогом достатку в руці, Лада – з обручкою, Дажбог – із солярним знаком (колесом), Перун зображений з мечем і конем. Про білого коня Світовида згадує Саксон Граматик у своєму описі святині Аркона (1168 р.).

Меч Світовида – символ боротьби проти сил темряви й хаосу. Білий кінь символ білого світу і божественної святості, вічного руху сонця.

Найзнаменитіший храм Світовида, Аркона, був у Ругії. Він існував до 1168 року, коли його зруйнували данські хрестоносці. Назва святині походить від давньослов’янського ректи – говорити, передрікати. Саме тут був найсильнішй оракул, до якого сходились мешканці не тільки ближніх поселень, але й усієї Слов’янщини, щоб почути віще слово жерців. Як писав В.Шаян, місто Аркона вивищувалось на 50 метрів над рівнем моря і над усім островом Ругія (Руян). Цілком імовірно, саме цей острів у давньоруській міфології називають островом Буяном. Найбільше згадок про цей чарівний острів збереглося в словесній магії східних слов’ян (замовляннях).

Нині о. Рюген у Балтійському морі належить Німеччині, на місці колишньої святині знаходиться село Альтенкірхен, що в перекладі з німецької означає Старий храм. Тут у стіні католицького костьолу збереглася гранітна плита розміром 1,19 х 1, 68 метра із зображенням Бога ругіян Світовида. Він зображений у вигляді вусатого чоловіка в довгій сорочці з рогом в руках. Польські дослідники стверджують, що цей рельєф виготовлений в Х – ХІ ст. Ще в ХVIII ст. це зображення було підписане: «Sanctus Vitus oder Svantevit» (Святий Вит або Свантевит). Напис нині вірогідно зітертий. Аж до ХІХ ст. в ругіянській традиції побутувала думка, що це зображення язичницького Бога Світовита.

Свята Світовида відзначалися влітку і восени. 15 червня здійснювали різні справи, які сьогодні ми могли б назвати «магією натхнення». Обряд полягав у тому, щоб показати Світовидові все своє багатство – вишивки, рушники, хустки, килими, які кожна жінка витягувала в цей день зі скрині й просушувала на сонці. У південних і західних слов’ян (сербів, хорватів, словенців, болгар і поляків) відомий Бог на ім’я Вид (Видо), який за всіма ознаками тотожний Світовиду. В умовах християнізації Видо перетворився в «святого Вита», який нібито опікується зором людини. Ім’я Видо походить від «видіти» – дивитися, бачити; Світовид – від «світло видіти», «святість видіти» (світлий і святий близькі за символікою). В цей день намагалися виносити своє рукоділля для показу людям і Богам, щоб уміти вишивати ще краще.

Але найзначнішими були Світовидові урочистості в день осіннього рівнодення (нині випадає на 25-26 вересня). Правилася всенічна Богослужба, подібна до Великодньої, відбувалося всенародне причастя до священного коловаю (короваю) розміром в зріст людини і священним напоєм медом-сурою, який споживали з рога, промовляючи славослів’я Богам. Цілком можливо, що Сварог як головний Бог слов’янського пантеону ототожнювався в уявленні віруючих зі «Світлим Богом, який тримає ріг достатку» – «священний ріг».

Із середньовічних хронік відомо, що в святині Аркона його свято було найбільш шанованим. Воно відбувалося як осіннє свято врожаю. Кожного року головний жрець наливав мед у величезний ріг, який тримав у руці кумир Світовида. За тим, скільки лишалось священного напою в цьому розі до наступного осіннього рівнодення, жрець віщував, яким буде наступний рік. Потім знову наповнював ріг священним напоєм.

Храм Світовида також існував майже до ХVІІ ст. на горі Богит (Тернопільська обл. України). У ХІІІ ст., як вважають археологи, храм (капище, жертовник і хороми) були зруйновані, можливо, внаслідок татаро-монгольської навали. Однак, збереглися давні рукотворні вали, кам’яні ворота, складені з трьох величезних менгірів, спіралеподібна вимощена каменем дорога, яка веде на вершину гори, де розміщувався жертовник, інші культові місця і стояла сама статуя. Оскільки оригінал статуї Світовида вивезений в Польщу, нині в Києві на Софійському майдані встановлено копію цієї статуї. Копії Збруцького Світовида мають також інші музеї України (Кам’янець-Подільський, Переяслав-Хмельницький).

Світовид майже у всіх давніх релігіях символізує духовну божественну сутність. Він – покровитель духовної роботи. Коли зібраний врожай, виконано більшість господарських робіт, люди можуть зосередити свої думки на Божественному – філософських роздумах про життя, виготовленні мистецьких творів, декоративно-прикладних виробів (ткацтво, гончарство та ін), втілюючи в них красу і святість своєї віри.

 

Дажбог

Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозоре для народного розуміння ім’я: даждь – «дай» і Бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра, багатства. У південних слов’ян він має назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч приспівів-звертань типу: «Ой дай, Боже», або «Дай, Боже, дай», які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!».

У філософському розумінні Дажбог – той, що дає буття: дух і матерію, які є близнятами. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ в рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправомірно: в українській міфології лише поєднання двох начал – небесного вогню і небесної вологи – дарують життєдайні плоди і злаки.

Найстародавніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: «Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі». Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте не виключено, що до неї близьке і християнське «Отче наш»: «...хліб наш насущний дай нам [ст. сл. – даждь нам] сьогодні». Безперечно, що звернення до Дажбога були пов’язані переважно з хліборобськими обрядами. Російський дослідник Б. Рибаков вважав, що ім’я Дажбога сучасним фольклором уже «не фіксується». Однак, в Україні ім’я Дажбога збереглося в кількох обрядових піснях, наприклад, у веснянці:

 

Ой ти, соловейку, ранняя пташейко,

Ой чого так рано із Вир’ячка вийшов?

Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав,

З правої ручейки

І ключики видав...

 

Або в давній весільній пісні, яку тут доречно навести повністю:

 

Поміж трьома дорогами, рано-рано,

Поміж трьома дорогами ранесенько.

 

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,

Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.

 

Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,

Зверни мені з доріженьки, ранесенько.

 

Бо ти Богом рік від року рано-рано,

Бо ти Богом рік від року, ранесенько.

 

А я князем раз на віку рано-рано,

Раз на віку, в неділеньку, ранесенько.

 

Ця пісня, помилково вміщена серед щедрівок, за всіма ознаками є весільною: «князем раз на віку» буває молодий на своєму весіллі. Звичай пропускати вперед весільний поїзд дожив до наших днів – навіть у містах весільну машину пропускають на червоне світло світлофора. В язичницькій вірі вважається, що самі Боги пропускають уперед молодят. Ім’я Дажбога також зберегла староукраїнська мова: прізвища Дажбогович, Дайбогович, Дайбожич (тобто «нащадок Дажбога») наявні в Словнику староукраїнської мови XIV – ХVІІ ст.

У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати як священний обрядовий символ. Дідух – це Дух поля, Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважається Богом життя. Є народне повір’я, що жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, має цього року народити дитину. Зав’язування снопа символізувало зав’язування пуповини. Навесні Дідуха обмолочують і зерно знову висівають на поле, випускаючи Духа поля на землю. Саме ця обрядодія надає врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. З нових публікацій рідновірів різних слов’янських народів відомо, що Дажбог зображався з променями навколо голови, як ведійський Мітра. Таке зображення є на графіті західних слов’ян, подібні зображення робили з коштовних металів золота і срібла. Бронзове зображення Сонячного Бога з крилами і дванадцятьма променями навколо голови зберігається в Ермітажі (вважають, що воно прикрашало колісницю). Навіть американці запозичили з язичницьких образів сонячного Божества стилістику променів навколо голови (статуя Свободи).

Дажбог – український Бог літнього сонця, син Сварога, Прабатько народу русичів. За Володимиром Шаяном, Дажбог – це животворче горіння в душі нації, він – Батько людського щастя, добра, блага, любові, Добростану і саме в цьому розумінні – багатства. Рід самого В.Шаяна походить із села Добростани на Львівщині.

Дажбог також творець земного буття. Він, як і Сварог, є також розпорядником Прави.

 

Хорс

Бог відомий в Київській Русі з літописної оповіді про пантеон князя Володимира, спорудженого в 980 році. Згадується він і в «Слові о полку Ігоревім». Серед дослідників нема одностайної думки про походження і функції цього Бога. Переважно вважають, що ім’я Хорс походить з іранського xvar – сяйво, новоперського xurset – блискуче сонце, санскритського hara – вогонь. В апокрифах згадуються Перун і Хорс як «два єсть ангела молнііна». Можливо, Хорс пов’язаний з небесним вогнем взагалі (як сонячним, так і блискавичним).

Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово корж співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає «коло».

Деякі дослідники ототожнюють Хорса з Кродо. А. Кайсаров подав опис зображення венедського Кродо: його кумир був встановлений на високій, порослій лісом горі, мав вигляд статечного діда з непокритою головою, підперезаного білим вовняним поясом, який стояв босими ногами на Рибі, в лівій руці він тримав колесо, а в правій – посудину, наповнену квітами і плодами. Для давніх книжників зіставлення Хорса з Кродо і Гурком, на думку дослідника Г. Дяченка, було очевидним, отже він робить висновок, що Хорс був Богом весняного розквіту, родючості, сонячного світла (Полный церковно-славянский словарь).

Вірогідно, російський міфолог Є. Анічков, досліджуючи значення цього Божества в «Слові о полку Ігоревім», започаткував дискусію, яка не скінчилася і в наш час: він, зокрема, вказував, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. На його думку, Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже, йшлося напевно про нічне світило – Місяць. Такої ж думки дотримуються Я. Боровський та В. Абаєв, надаючи Хорсу ще функцій вітру, помсти та війни, а також вважають, що він – іранського походження. Польський дослідник А. Брюкнер вважає, що Хорс – Бог місяця, а його ім’я рідне слов’янське і походить з польського wy-chars-ly (виснажений). Адже відомо, що місяць, на відміну від сонця, може бути «спадаючим» в старіючій фазі.

У класичних українських дослідженнях висловлювалася думка, що вираз «перебігати дорогу Хорсові» міг означати напрямок з півночі на південь, якщо Сонце-Хорс «ходить» зі сходу на захід. До того ж, у тексті сказано, що Всеслав «із Києва в Тмутаракань до півнів добігав, великому Хорсові дорогу вовком перебігаючи». Тому В. Шаян писав: «Хорс є бистрокомонний і наш герой мусів мати чудово швидкі комоні, щоб перебігти дорогу Хорсові. Хорс біжить зі Сходу на Захід, а наш герой біжить із Півночі на Південь. Картина зовсім ясна...». Тобто В. Шаян вважав Хорса Богом Сонця. Він наводить достатньо вагомі лінгвістичні аргументи про трансформацію звуків від санскриту до староіранської, де звук С закономірно переходить в Г, і далі в Х: сома – гаома (гаума) – хаома; Асура – Агура – Ахура і т. под. Так само, на його думку, трасформувалось Свар – Гвар – Хвар (Хуар, Хуор, Хор) – Хорс (коротке У зникло, додалось закінчення). І нині, наприклад, в осетинській мові слово хор означає сонце. Таким чином, Шаян ототожнює Хорса зі Сварогом.

Опис статуї Хорса подав один з мандрівників-чужинців, який нібито бачив двох кумирів біля Пскова: Хорс стояв на поверженому змієві. Напевно Хорс-Змієборець був пізніше перетворений у християнського «Георгія Побідоносця».

Борис Рибаков же запевняв, що Хорс і Симаргл – слов’янські Боги іранського походження. Більшість дослідників переконують нас у тотожності Хорса з Дажбогом та Ярилом, тобто Сонячними Богами.

Загалом, можемо вважати, що Хорс – слов’янський Бог сонячного світла, якому поклоняли наші Предки на теренах лісостепової зони України з Києвом включно. Цей культ був також шанований у племен роксоланів, які мали ірано-арійське походження.

 

Стрибог

У Володимировому пантеоні поруч з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один з найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті – знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов’язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру.

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він є не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» – дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача – покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»: «...Бач, кажуть старії люде... да Бог його знає, відкіля вони сеє уже знають: чи то їм уже такеньки Прадіди розказували, чи інак як, Господь їх знає... як-то воно буде таке, що люде так ізживуться, що як комашки ті стануть! Аже ж, як подивиться на теперішнього чоловіка, дак іще либонь не швидко таке мале переробиться, і світ іще замісь довго стоять буде. Не нам, бач, дождать сього: хіба вже діти наші, чи внуки, або далі. Да то сказано, що люде сі великиї були зовсім не те, що ми, християне: у їх і Бога якось інак звали – кажуть Посвистач якийсь. Він кажуть-то установляв годину усюди, а більше нічого і не знав: об другім чім другії знали і порядок свій давали». Далі сама дума розповідає, що князівські дружинники «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».

Цікаво, що сама дума вже позначена християнськими впливами, однак, наведений фрагмент розповіді має залишки язичницького мислення, а саме: поки вірили в свого Бога (Посвистача), були великі, «зовсім не те, що ми, християне».

Стрибог близький до грецького Кроноса – Бога невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив. Хоча у слов’ян також відомий і Числобог – Бог Часу, про якого розповімо далі.

Ім’я Стрибога залишилося в назвах сіл Стрибож (на Житомирщині), Стрижавка, Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коренем Стр- трапляється між Дністром і Дніпром. У Польщі є струмок Стрибог. Стрибог – Бог Вітру (вихору, бурі), покровитель погоди, Син Сварога (Сварожич).

У Велесовій Книзі читаємо: «Стрибог свистів у степах» (дошка 5-Б); «А Стрибог вітри яритиме на землю» (38-А). Про те, що Вітри – Стрибожі онуки, знаємо також зі «Слова о полку Ігоревім». Корінь стр- мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. Ім’я Посвистач він отримав напевно від того, що Вітер свистить у просторі.

За давніми переказами, в околиці Лубен (у Мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення Стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою і з кільцем в губах: «Кажуть, що ото Старий Вітер з закованими губами. Що тепер Вітри є, то кажуть, молодь шастається; старий же тільки іноді в щілинки поміж губів дмуха – і отто бурі бувають! Якби йому губи розкувать і він дмухонув на ввесь рот – все б поздував на світі, гори з долинами б порівняв, кінець світові був би... Отже, кажуть, колись таки йому розкуються губи».

Наш Стрибог тотожний етруському Сатресу, який у римлян на теренах Італії перетворився в Сатурна. Свято Стрибога, за відновленим язичницьким календарем, випадає на 19 серпня. В цей день примічають, яка погода: якщо вітер теплий – буде добрий врожай вівса.

 

Велес (Волос)

Це один з найстаріших Богів, що вважається Богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса «скотьїм Богом», тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби (скот) у давнину вважалися символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес – Бог багатства і достатку. Крім того, Велес – опікун купецтва, торгівлі, як і римський Меркурій. Олександр Афанасьєв пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком», вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

Ізмаїл Срезнєвський порівняв Велеса з Аполоном, який у греків був Богом муз. У договорах із греками Волос сприймається як Бог золота, а Перун – як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний Бог Вольсі, у чехів Velis під впливом християнства почав означати «нечисту» силу. Так само латинське Vels значить «біс». Оскільки литовське Velis – покійник, Vele – душі померлих, це дає підстави вважати, що первісно Велес був покровителем духів Предків. Велес – зв’язковий світів живих людей і покійних родичів.

На зв’язок Велеса з Родом вказує звичай останнього снопа (Дідуха), а також обряд «Велесової бороди» (див. далі). Дідуха урочисто вносять у світлицю на Різдво і ставлять на покуть – вважається, що духи Предків перебувають в його колоссях.

Ім’я Велеса за деякими гіпотезами походить від «волох» – волохатий. Вважають, що він з’явився у наших Предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й післятрипільську добу. Іноді родовід Велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір’ям, впливає на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Подекуди в Росії його вважають сином небесної Корови, від якої він отримав епітет Корович (син Корови). Згодом цей Бог набув людської подоби, його кумири були дерев’яні й кам’яні.

Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій. Ця церква знаходилася в Києві на вулиці Нижній Вал (у 1651 р. згоріла).

Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, торгівлі, багатства. На поклоніння Велесові люди часто йшли разом зі своїми чередами корів, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий за наказом князя, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишніх «волових свят» – вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: «Будь багатий, як кожух волохатий» – бажають на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса (покровителя волхвів) своїми волохатими кожухами. Після впровадження християнства Велес разом з іншими Богами потрапив до розряду «нечистої сили».

З ім’ям Велеса (Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), назва якого, на думку Олександра Знойка, означає «небо Волоса». Велесовий син – Тур, іноді золоторогий Олень також шанувався як охоронець добробуту родини.

Ім’я Велеса лишилось в багатьох географічних назвах Слов’янщини: Волосів Яр (в Україні, на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії) та багато інших.

Велес – Бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. Вчені вважають, що в основі слова: веле – великий, а також воля – повелитель. Веле – старослов’янське дуже, багато, сила (пор. велелюдний); або означає якість, достойність, красу і міць. Ім’я Велеса несе загальну ідею міцності і твердості. Велесу присвячувались окремі храми, де на жертовнику підтримувався вічний вогонь.

Культ Велеса – один з найрозвинутіших культів у Східній Слов’янщині, і зокрема в Україні, пов’язаний насамперед з господарською діяльністю наших Предків. Велесу як духовному опікуну й покровителю хліборобства присвячували обряд «Велесової бороди» – під час жнив на полі залишали незжатими кілька пучків колосся і, зав’язавши їх стрічкою, клали до них хліб на рушнику як пожертву і подяку за добрий врожай. Ця пожертва називалася сота, тобто найменша частина (символічна) від врожаю жертвувалася для цього обряду: «дамо десятину отцям, а соту – на Велеса» – пише автор Велесової Книги (дошка 8/2).

Велесу присвячений цілий тиждень після Стрітення (яке за астрономічним календарем настає 1-2 лютого). В усій Слов’янщині ці святки відомі як своєрідні маскаради (як у Західній Європі карнавали), коли гурти молоді (а в давні часи це були волхви), одягши маски, роги, вивернуті хутром догори кожухи з причепленими хвостами, ходили від хати до хати зі спеціальними побажаннями здоров’я домашнім тваринам, багатства родинам. Цей барвистий веселий гурт співав урочисті пісні, говорив чарівні слова, дзвонив у безліч мелодійних дзвіночків, які виконували роль закликання добрих духів оселі. Важливо було так добре замаскуватися, щоб ніхто не впізнав учасників обрядодійства, бо тоді чари втрачають свою силу. Церква засуджувала такі веселощі, назвавши свято «Чортовим тижнем», та й самих артистів з їхніми масками, обізвавши чортами. Але це прадавнє свято і нині побутує вже у жартівливій формі серед дітей, які часто й зберігають забуті дорослими звичаї в своїх іграх.

Імена, похідні від Велес: Велеслав, Велесик, Велесич – надавалися народженим у лютому. Нині існує українське прізвище Велесик (Рівненщина). (Докладніше про Велеса див. у розділі «Світогляд...»)

Продовження в наступному номері.

Галина Лозко, з книги «Коло свароже»

Нові статті

10 листопада 2020
21 січня 2019
21 січня 2019
21 січня 2019
21 січня 2019

Пошук

Пошук