Пошук на поличках

Пам’ять роду. Українська міфологія

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

 Мати Слава співає про дні ті,

 коли крутитися стануть

 Кола Сварожі до нас,

 і часи ті настануть для нас!

 Велесова Книга

 

Продовження. Початок у № 8/2011, 1/2012

 

Мокоша (Макош, Мокша)

 Богиня, пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці вважають, що її ім’я дослівно означає «Матір долі» (пор.: ст. сл. къшь, кощь – жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида. Мокоша була єдиною представницею жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира.

 

 Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожаниць (Дів Життя) – покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше серед жінок: навіть у XVI ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку: «чи не ходила до Мокоші?». На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.

У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. Згідно з переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Деякі дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має рогату шапку. Обабіч Мокоші – два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н.ч.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками. Вірогідно, Мокоша походить від ще давнішого культу води – Богині Дани. Християни не могли забути свою давню Богиню і ще довгий час вшановували її в образі «святої Параскеви» (П’ятниці).

 

Дана

Всеслов’янська Богиня Води – втілення жіночого першопочатку життя. Слово «Дана» уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон («вода», «Ріка»), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай – назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях.

Культ Дани був поширений на теренах Слов’янщини ще з передісторичних часів пізнього палеоліту.

Переказ про Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. Її днем вважалася п’ятниця, коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Дана-Вода складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першопочатком життя. В українських міфах розповідається, як «цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». Вода обожнювалася нашими Пращурами, бо вона є цілющою, очищаючою, родючою силою природи, справді Живою Водою, про яку розповідається в народних казках. Оспівана в українському фольклорі Богиня Дана досі живе у підсвідомості народу. Не даремно їй присвячені кілька свят у календарі (як взимку, так і влітку). Її свято відзначали в перших числах січня, коли наша планета Земля перебуває на найближчій відстані від Сонця (1-2 січня). Християнська церква, в зв’язку з відставанням юліанського календаря від астрономічного, святкує 19 січня так зване «хрищення» – освячення води річок, вже тепер пов’язуючи його з охрищенням Ісуса.

Збереження Води завжди дуже важливе, бо без неї немислиме життя людей. Воду слід шанувати, не засмічувати річок, криниць, джерел. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім’ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води або в п’ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням Дані, Мокоші, Рожаницям (8-9 вересня). Є й чоловіче ім’я Дан.

Богині, тотожні українській Дані, існували в багатьох слов’янських народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку Олександра Знойка, до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана). Б. Рибаков стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хліборобського культу «Матері Врожаю», пов’язаного насамперед з водою – Даною.

Приспівом до багатьох народних пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

 

Сіді, ріді,

Сіді, ріді,

Сіді, ріді,

Дана!

Інший варіант: «шіді, ріді». Олександр Знойко висловив також припущення, що сі (ші) – давнє індоєвропейське «вона», ді – «діє», рі – «річка». Таким чином виходить: «Вона діє, річку творить – Дана!» (О. Знойко, ст. 159). Якщо Дана залишила своє ім’я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов’янських народів.

 

Купайло (Купала)

Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. Іван Нечуй-Левицький у своєму дослідженні української міфології пояснює його назву так: «Ясні літні небесні зливи, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може, й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».

 

Інші дослідники припускають, що назва Купайла близька до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Однак, нові дослідження довели, що назва «Купало» походить від давньоруського коло – круг, колесо, коловорот, або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду наш Купайло виявляється тотожним грецькому Аполлону, тісно пов’язаному з сонячним круговоротом та календарем. Можлива також паралель Купайла з римським дволиким Янусом – Божеством «входу» і «виходу», миру і війни, лики якого дивляться одночасно в минуле і в майбутнє. Дійсно, свято Купайла ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю. 

 Купальське вогнище запалювалося від живого вогню, добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. У «Густинському літописі» пояснюється, що «Купало бяше бог обилія, якоже у еллін Церес». Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася Богинею шлюбу, материнства, небесної долі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибелою, Богинею кохання і Матір’ю Богів. Всі обряди Купальського свята в цих народів близькі за символікою.

 Кумирів Купайлу (Купалі), мабуть, не ставили, вважаючи його (її) не стільки Божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства, обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називали також солом’яну ляльку, яку молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла робили ще й Марену: ляльку з гілок дерева, прикрашену квітками та стрічками. Купайло та Марена – персоніфікація двох Божеств, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Таке припущення видається цілком переконливим, оскільки маємо справу зі святкуванням саме дня літнього сонцестояння. Сонячна лялька робиться з соломи (пор. сол-нце і сол-ома), а Хмарі присвячується образ Марени (пор. Map-ена і Х-мар-а). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара – з небесною вологою.

 Перед такими «образами» ставлять стіл із різними стравами, біля них палає священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями й танцями «справляють празник». У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купайла (але частіше його спалюють). Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим – Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці часто викрадають Марену, розривають її, а гіллячки з неї дівки забирають з собою, щоб розкидати на городі для посилення родючості. Залишки Марени все ж топлять у річці, отже, повертають до водяної стихії. Солом’яного Купайла ж віддають вогню. В Україні роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять згори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце – небесний вогонь.

  

Ярило

 Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає ярий, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. В давні часи чоловіча пристрасть порівнювалась з мужністю, войовничістю й силою. Тому Божества родючості часто зображалися з мечем. У балтійських слов’ян Ярилу тотожний Яровит (дослівно ярий витязь, войовничий дух), храм якого існував у Волегасті до ХІІ ст. Тут на стіні висів священний щит мистецької роботи, покритий позолотою, який виносили тільки в час війни чи найбільших урочистостей. Це була священна реліквія. Герборт писав, що Яровит «по латині називаємий Марсом».

 Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я – Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині – все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною». Ярило – Божество, близьке за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили.

Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується. У білорусів навесні «водили Ярила» – гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. У греків ідентичними Ярилу були Вакх та Діоніс. А в Україні ще на початку ХХ ст. влітку робили символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою «похорон Кострубонька»: жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба, Костроми), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означає завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою).

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дівчат. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це Боги, які завмирають на зиму і пробуджуються (воскресають) навесні. Велесова Книга згадує Ярила під ім’ям Ярбога: «...славословити [маємо]... Ярбогу, який править весняним цвітінням і Русаліями, Водничами, і Лісичами, і Домовичами» (дошка 38-А).

Наш народ дуже шанував Ярила, а тим, хто народився під час його свят, надавали імена: Яр, Ярець, Яробор, Ярогнів, Яролик, Яромил, Яромир, Ярополк, Яросвіт, Ярослав та ін.

 

Триглав (Троян)

Чи не найменш досліджений з усіх Богів, Триглав, по суті, не стільки якесь окреме Божество, скільки божественний принцип триєдності світу. Великий Триглав включає в себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави.

Найдавніші зображення Триглава, знайдені археологами в долині ріки Інду, належали ведійській релігії. Їх вік п’ять тисяч років. Триглав (вірогідно, ведійський Тримурті) має вигляд чоловічої постаті з трьома обличчями і рогами.

Слов’яни в образі Трояна бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які насправді є язичницькою Трійцею Бога-Отця, Бога-Сина, і Бога-Духа. Християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва. Про нього сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 р. – назвавши це світоглядне уявлення про троїстість Бога «язичницьким», вони все ж не змогли позбутися його, творячи християнські догмати. Володимир Шаян писав, що «поняття Трійці не є поняттям первісно християнським в історії порівняльного вірознавства. Стрічаємо це вірування в інших індо-європейських, або простіше, арійських віруваннях і то в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму».

У багатьох фольклорних джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлоє і трисвітлоє Солнце» – звертається до нього Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало.

В Україні є географічні назви, похідні від Трояна. Це – названі в «Слові о полку Ігоревім» Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Хоча ці назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або від троян – третій син.

На Поділлі краще зберігся інший варіант імені цього Бога – Триглав. За переказами, тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час моління килими підіймали і люди бачили статую триглавого Божества.

Володимир Шаян згадує, що подібні триголові Божества були відомі в кельтів, германців і в західних слов’ян (храм у Штетині, Польща), та наводить слова давнього хронікаря Еббона про значення Триглава: він має три голови, «бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля». Троїсту природу Трояна-Триглава можемо пояснити через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння – покійні Предки (Нава), стовбур – живі люди (Ява), крона з гілками й листям – світ Богів (Права).

Той же Еббон описав ненависть християнського єпископа до язичницької святині і його звірячу розправу над статуєю Триглава у Штетині – він відрубав коштовну голову статуї, а дерев’яний тулуб спалив. Голова ж нібито була послана папі римському як військовий трофей християнських місіонерів, однак такого трофею досі не знайдено в папських скарбницях. «Еббон пише про це варварство християнського єпископа зовсім без ніякого засоромлення, а прямо як похвали гідний подвиг»... «Цю відрубану голову Божества не посилали туди [у Ватикан] для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу. Історія не записує такого злочину як «деіцид», хоча вона добре знає геноцид. Але ж наші свідки добре знали, що не можна тривало опанувати Ругії без знищення її головної святині, святині Свантевита. Це важливий досвід історії» (Віра Предків Наших, ст. 98).

 

Симаргл (Семаргл) і Семиярило

Досі залишаються малодослідженими Божествами. З літописів відомо, що статуя Симаргла була в пантеоні князя Володимира в 980 р. Інші варіанти імені: Семургл, Симарегл, Сим і Регл, Сим і Єрьгл. За припущенням О. Фамінцина, літописне Єрьгл, Єрил і Ярило тотожні Семиярилу. Однак значення цих Богів було незрозумілим уже за давніх часів. Так, Нестор Літописець пояснює його як «семь» і «ергла»; цю ж думку зафіксував і Памво Беринда у своєму «Лексиконі...» (1627 p.).

Зображення Симаргла часто зустрічаємо в ювелірному мистецтві та обрядовості Київської Русі (ритуальні браслети, колти із зображеннями Симаргла та сцен жертвопринесення йому, а також русальні танці). Можливо, й ім’я його походить зі слов’янського сім’я (насіння) і ярість. Адже не даремно обряди і жертвопринесення Симарглу приурочувались саме до часу сходів насіння і були пов’язані з коренями рослин – свято Русалій.

Зображали Симаргла у вигляді крилатого собаки, переплетеного в дивовижному рослинному орнаменті. Але в ХІІ – XIV ст. у повчаннях проти язичництва з’являються вже антропоморфні його зображення, відомі як Переплут.

Походження Симаргла сягає праіндоєвропейських часів. Подібне Божество відоме у багатьох народів (греків, скіфів, іранців, індійців) під різними назвами: Грифон, Собака Завса, Саеномергл, Сенмурв. Є підстави вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі. Так, навіть на трипільському глиняному посуді вже є малюнки собак, а поруч з ними – хлібний колос або стеблина, що вказує на його функції охоронця посівів. Його зображення знаходять також на скіфських і сарматських пам’ятках.

Малюнки Симарглів, переплетених дивовижним способом у вигляді гілок та листя, прикрашають староруські книжки. Це типовий декоративний мотив, у якому Симаргл уже постає як «сторож» дерева життя. Мабуть, таку ж роль надавали йому й будівничі Борисоглібського собору в Чернігові. Білі кам’яні брили із зображенням Симарглів знаходилися на чільних місцях собору з XII ст. Але після пожежі 1611 р. монахи, вважаючи причиною вогню зображення «поганських» Богів, скинули їх на землю. Деякі з рельєфів розбилися, проте частину їх вдалося зберегти, вірогідно язичники їх сховали, закопавши в землю. Ці пам’ятки знайдені в 50-х роках ХХ ст. і нині прикрашають музейну експозицію в Чернігові. У Києві неподалік Софійського собору встановлено копії Чернігівських рельєфів.

Зображення Симарглів були улюбленими мотивами майстрів-ювелірів. У Києві знайдений срібний браслет XII ст. з подібними тваринами й птахами, що ніби заплуталися в складному плетиві орнаменту. Такі чисто язичницькі орнаменти-обереги були традиційними протягом багатьох століть. Сучасні дослідники вважають, що їхня магічна роль полягала в тому, щоб заплутати злі ворожі сили, не дати їм зашкодити людині.

У західних слов’ян Симарглу тотожний вогняний сокіл Рарог. Симаргла ще називали Вогнебогом-Сварожичем, вважаючи його Богом вогняних жертвоприношень. У Велесовій Книзі є молитва: «Славимо Огнебога Симаргла, який гризе дерево і солому і вогнехурделицю розвіває вранці, вдень і ввечері, і йому вдячні за сотворені борошна і питія, які є їжею...» (дошка 31).

Сварожичами іменуються й інші Боги слов’янського пантеону, наприклад, у балтійських слов’ян Радогост-Сварожич, а в скандинавів Світовид Сварожич (Svaravis). Вірогідно, давніше в пам’яті народів зберігалися всі дванадцять (або й тринадцять) імен Сварожичів, які були покровителями місяців (згадаємо казку про Дванадцять Місяців).

Але найвідомішим Сварожичем вважається Симаргл – посередник між світом Яви і Прави (людей і Богів), який несе молитви жертводавця до Сварги (найвищого Неба Богів). Його стихія – повітря, через яке він несе від Землі до Неба молитви, які посилає Богам людина, складаючи пожертву священному Вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули Боги молитву, чи не хочуть брати її.

Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться, зовуще его Сварожичем» – знаходимо у «Слові якогось христолюбця».

Існують ще й інші форми імені Сварожича-Симаргла: Симарса («Космографія» ХVІІ ст.); Симир («Хронограф» Леонтія Боболинського, кінець ХVІІ ст.). Дослідники вже визнають місцеве походження Симаргла, хоча довгий час йому приписували іранське походження (дослідниця К. Тревер ототожнювала його з іранським Саеномерглом – охоронцем рослин).

Іноді літописного Симаргла ототожнюють із Семиярилом (від сім і яр – дослівно «семипристрасний»). Найбільша сила Сонця виявляється в середині літа, коли Сонце не тільки гріє Землю своїм життєдайним промінням, але й спалює, сушить рослинність. Така властивість Сонячного вогню в давні часи отримала назву руян, руйний – палкий, гарячий, пристрасний. Його символом вважали темно-червоний, багряний колір. Звідси назва балто-слов’янського Бога Руєвита, тотожного нашому Семиярилу.

Як писав Саксон Граматик, на острові Руяні було три храми, один з яких присвячувався Руєвиту-Семиярилу. Тут була статуя цього Божества з сімома лицями під одним шоломом, на поясі ж висіло сім мечів. Сім облич Бога і сім його мечів означали сім літніх місяців (тобто місяців вегетативного періоду природи – від березня до вересня), коли найбільше проявляється родюча сила Сонця. В другому храмі було зображення Бога Поренута, якого вважають антиподом Руєвита, і який має п’ять облич (символ п’яти зимових місяців), але вже без мечів. Подібну символіку зображення Богів мали й греки, і римляни: Геліос і Серапіс зображалися з сімома (7 днів тижня) або дванадцятьма (12 місяців року) променями навколо голови.

Відмінність культових зображень Симаргла (зооморфного крилатого собаки) і Семиярила (антропоморфної семиголової статуї) не дає можливості повністю ототожнити цих Богів.

 

Доля-Стріча

Богиня, яка наділяє немовлят при народженні всіма добрими чи поганими якостями, пророкує їм майбутнє. Серби називають її Срєча, Стріча.

Вважається, що Долю завжди треба умилостивлювати принесенням їй подарунків. Дослівно доля означає «частина, частка». Ім’я Доля (Судьба) має слов’янське походження близьке до «суд божий», або означає сам процес дії від «судити, присуджувати» (виносити вирок, давати частку). Віра у вічне життя душі сформувала уявлення про Судьбу, як про Богиню, яка вершить суд над душею в загробному світі. За заслугами людини в минулому житті вона відповідно дає добру чи злу долю в майбутньому її перевтіленні.

Богині Долі приносять пожертви у вигляді каші – символу родючості. Наприклад, в Україні на свято Долі (24 листопада) дівки готують горщик каші й виносять на вулицю зі словами: «Доле, йди до нас кашу їсти!» Ціле (неподрібнене) зерно обрядової каші вказує на те, що цей вечорничний обряд, який дожив до наших днів, походить з давньої «рожаничної трапези».

Богиня доброї долі уявляється в образі вродливої молодої жінки, яка міцно і рівно пряде золоту нитку людської долі. Доля-Стріча має ще ім’я Ясна, яка пряде нитку життя. Вона згадується у Велесовій книзі, як Богиня, присутня при народженні Дажбожих онуків: «вже Ясна тче йому» (дошка 16). Стріча (вона ж Перуниця) також є жіночою блискавичною потугою поруч з Перуном, що уособлює чоловічу громову потугу.

Богиня доброї долі – одне з втілень Рожаниці, вона має інформацію про майбутнє подружніх пар, народження дітей (втілення нових душ). Вірогідно, Долі-Стрічі в давні часи й присвячувався день Стрітення (за відновленим язичницьким календарем – 2 лютого). В цей день, за народною вірою, Богиня Зима зустрічається з Богинею Весною. Весну уявляють у вигляді молодої дівчини, прикрашеної квітами, зелами, радісної й сонячної красуні, а Зиму – в образі злої старої жінки в сніжних хутрах, від якої віє холодом, морозом. Дві суперниці змагаються, хто кого переможе. По тому, як міняється погода цього дня, визначають, яким буде літо, врожай цього року. Як правило, це перший зимовий день, в який сонце світить надзвичайно яскраво.

Отже, астрономічно свято Стрітення настає значно раніше, ніж це відзначає ортодоксальна християнська церква. У наших сусідів західних слов’ян збереглися звичаї цього дня закликати Богиню Стрічу в гості, пригощати її доброю стравою. Тоді вона розщедриться і подарує господарям щастя. Суперниця Стрічі – Нестріча, тобто зла доля (недоля). Існує повір’я, що Нестрічу треба відгонити й посилати її ворогам.

Продовження в наступному номері.

Галина Лозко, з книги «Коло свароже»

 

Пошук

©2019 журнал Українська Родина. Всi права застережено. Повне або часткове використання матеріалів сайту дозволено лише за умови прямого, відкритого для пошукових систем гiперпосилання на адресу матеріалу. Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламної інформації. Думка редакції може не збігатися з думкою авторів. Web - ISSN 1819-9968; print - ISSN1819-995X. Ukraine, 02140, Kyiv-140, Revytskogo 44 app. 4. Template Design © JoomShaper.

Пошук