Жив-був собі хлопчик Гонько. Це його батько так назвав. Як тільки народився хлопчик і батько побачив його сині-пресині очі, схожі на цвіт гонько – рослини, яка росте попід шлях і яку ще називають Петрів батіг, то одразу й сказав на малюка Гонько. І був Гонько зростом як отой Петрів батіг при дорозі. А йому так хотілося якнайшвидше вирости, щоб батькові та матері допомагати і людям користь приносити. Але як це зробити, він не знав.
Одного ранку мати будить Гонька, як завжди ніжно та ласкаво торкаючись його голови, щоб встав легко і з радістю. Однак Гонькові так добре під теплою ковдрою, що й очей не хочеться відкривати. Разом з тим йому приємно чути мамин голос. Він не хоче, щоб мати побула коло нього і морочить їй голову всілякими запитаннями.
– Мамо, а хто такий Котигорошко?
– Це такий казковий герой, синку, – гладить мама малому чуба.
– А який він?
– Він дуже сильний, справедливий і добрий. Як Бог!
– А чому він так зветься?
– Бо він кожного ранку просипається, піднімає сонячне колесо, ополіскує його в росі і котить по небу. Сонце дуже високо і для нас воно зовсім маленьке – як горошинка. Від того він і Котигорошко. Він котить те колесо зі сходу на захід, а на вечір засвічує зірки і укладає Сонце спати. Наступного ранку Котигорошко будить його і знову береться за свою роботу. І так кожнісінького дня – він ніколи не проспить, він завжди вчасно встає.
– А навіщо Котигорошку булава? – підсувається ближче до мами Гонько.
– А це коли темні хмари закривають Сонце, – відповідає мама, – тоді Котигорошко дістає з-за поясу ту булаву булатну і проганяє їх геть, щоб тепло і світло було людям. Ти ж чув, як гримить у небі під час дощу? Ото Котигорошко гепає своєю булавою об чорні хмари.
– А ви ж казали, мамо, що сонце дуже гаряче, як він його може котити?
– Справді, дуже гаряче. Але його це не лякає, бо він знає чарівні слова.
– Які?
– Ну по-перше, коли Котигорошко просинається він дякує Господові Богу за те, що дозволив йому пережити ніч і пробудив до нового життя. А потім, коли він береться за роботу, промовляє: «Поможи, Боже!» і Бог йому допомагає. А ще він не забуває подякувати матері Землі, дідам своїм і бабуням, які дали йому силу та розум на добро їх використовувати. Отож ні вогонь, ні жар великий його не беруть. Вставай, сину, разом із сонцем, і ти будеш, як Котигорошко, сильним та гарним – справжнім лицарем-козаком! – цілує сина мати.
Але хлопчику так добре від пестощів неньки, що він ще продовжує розпитувати:
– А чому не видко Котигорошка, а лише Сонце?
– Бо Сонце заступає його своїм світлом, – відповідає мама. – Та і не треба Котигорошку, щоб його бачили. Він гордий з того, що люди бачать його роботу. Так що і тобі час вставати, сину. В тебе теж є робота.
Гонько підхоплюється з ліжка. Він хоче бути таким, як Котигорошко – сильним і добрим. Значить треба працювати.
– А яка в мене буде сьогодні робота, – запитує він матір.
– Якщо хочеш, підемо зі мною копати грядку. Хочеш, можеш піти до татка на косовицю...
– Я сьогодні тобі допоможу, а завтра таткові, – говорить Гонько і за мить вже береться за лопату.
Хлопчик копає землю і відчуває, як він росте, як тіло його набирається силою та впевненістю. І він пишається собою – от батько здивується, коли побачить, яку грядку скопав його син Гонько!..
Сергій Піддубний
