Останні новини

Матір…

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

 Шановні земляки, певне, кожен із нас з нетерпінням очікує весну. Бо й справді, вона така пречудова: Земля дарує щоразу дивовижні кольори. І наш світ від цих барв постає таким оновленим та гарним...

 Він оживає, бринить і розквітає в перших променях Сонця, у весняних світло-кольорових щедротах.

 А для нас, українців, весняні місяці – це ще й вшанування Матусі.

 І як зворушливо й величаво звучать вічно живі слова Кобзаря:

 

 У нашім раї, на землі,

 Нічого кращого немає,

 Як тая мати молодая

 З малим дитяточком своїм...

 

 Це всіх вас, вельмишановні матері, з такої ніжністю й любов’ю прославляє наш Тарас Григорович Шевченко, аби ви вкотре пройнялись величчю своєї місії.

 Моя співрозмовниця поетеса, співачка, фармацевт Ганна Півньова, теж вважає, що головна справа кожної жінки – виростити дитину. У неї найтепліші спомини про матусю, яка все своє життя присвятила, аби випестити, виховати й вивести в люди 9-ро дітей. Це їй, найдорожчій людині, Ганна Олександрівна присвячує такі рядки: «Хай мамине ім’я благословиться за добрий світ, що до людей несла».

 ...Моя мама, – згадує пані Ганнуся, – була надзвичайною людиною: дуже добра й високоосвічена. Вона виховала 9 дітей. Ми всі навчалися дуже добре, мабуть, завдяки її таланту, вмінню виховати у нас любов до праці. Я скільки себе пам’ятаю, мама завжди працювала – вдома, в полі. Мені здається, що нині, виховуючи своїх дітей, я не роблю десятої частини тієї роботи, якої вчила мене мама в селі...

 Матуся моя з відзнакою закінчила церковно-приходську школу, в гімназії – сім років навчалась. За нинішньою освітою – це десь дорівнює 12-річній освіті. У неї був дуже гарний голос. Після війни в наше село приїздив перший ректор консерваторії, – якщо не помиляюсь, добродій Філіпченко, щоб запросити маму на навчання до консерваторії. Але, мабуть, така була її доля: вона лишилася в селі...

 Мама любила всіх нас однаково, але до кожного з дітей, – четверо синів та п’ятеро доньок, – знаходила своє материнське слово. Я була найменша в родині. І мама чимось вирізняла мене з-поміж інших з самого раннього дитинства.

 В нашій родині ніколи й нікого не примушували щось робити. Мабуть, ще дитина тільки народилася: п’ята, шоста, сьома, дев’ята, а вже їй закладали вміння робити те, що в даний момент треба було робити...Ми бачили, що треба робити! Але, мабуть, цей метод виховання годиться для великої родини. Бо там, де двійко малюків, треба все ж таки трошки примушувати працювати змалечку, тому що батьки мислять: «та нехай гуляє, самі впораємось!»

 Мої батько й матуся вчили нас своїм прикладом: працювали, працювали й працювали. Ми вчилися дуже сумлінно. Мали гарну генетичну пам’ять, бо батьки були освічені. Пригадую, було навіть й таке: нас гнали від книжки:

 

«Досить вчитися, допоможіть в хаті!»

 А я буває ще й примушую своїх синів:

 «Та сядьте ж за книжку!»

 

Звісно, нині більше спокус: комп’ютери, телебачення, магнітофони. Діти хочуть гуляти, більше ніж потрібно сидять перед екраном телевізора: але в жодних фільмах не показують сам процес навчання, а тільки показують дозвілля, всілякі забави... І складається враження: що ніхто нічому не вчиться, ніхто нічого не робить, а всі тільки гуляють й чекають манни небесної: ніби все саме впаде, і все саме прийде.

А мої батьки жили й працювали в селі Мала Глуша, Волинської області Любишівського району. Село було бідне, як на ті часи – жартував мій тато: «колгосп мільйонер», бо мав борг державі – аж мільйон! Списували той мільйон, а згодом знову виростали борги перед державою.

І світло у нашому селі з’явилося десь аж в 1968 році, – я була на той час в 4 класі – це було надзвичайно велике щастя!

Бабусі завше просили: «Підкрутіть лампу, бо воно ж очі ріже!» Ось в такому селі ми виростали – все треба було робити власноруч: виростити птицю, зробити подушки, вичавити олію, а ще наткати полотна... Моя мама дуже гарно ткала. В мене є дуже багато рушників, зроблених маминими руками. До речі, я теж вмію і прясти, і трішечки ткати, бо матуся навчила...

Я була з малечку дуже самостійною, вчилася сама себе обслуговувати. Якщо мої старші сестри могли прийти і загадати:

– Мамо, назавтра треба білий комірець!

То я сідала, кроїла його сама в першому класі, зранку пришивала і йшла до школи...

І мама заохочувала до такої самостійності. Пригадую такий випадок: перед Великоднем батьки продали курей, щоб купити тканину й пошити сукеночки для 5 доньок. А я, першокласниця, щоб допомогти матусі, сумлінно все покроїла – з тієї тканини не знаю, що мама «зліпила», але не сварила, навпаки, сказала: ця дитина буде вміти й шити, й вишивати!

Тож, переконана: виховувати дітей треба працею, власним прикладом і... добротою, глибинним таким почуттям, що твоя дитина буде гідною людиною. Бо, якщо думати про дитину добре, то вона такою й сформується.

Кор.: Пані Ганнусю, в сучасній педагогіці це явище тлумачиться, як «Закон віддзеркалювання». Адже в родинному оточенні діти «вбирають» все від батька та неньки.

Г. О.: Мама була дуже вимоглива жінка і до себе, і до нас, дітей. Через те всі обов’язки у нас, в родині, були чітко розподілені. Кожен з дітей відповідав за якусь певну роботу. Мама йде на поле і була впевнена, що коли повернеться додому, то Оля наварить їсти, Ліда і Галинка – причепурять хату, а я доглядатиму за дітьми. Цей мій святий обов’язок був – я їх мала за своїх ляльок: одягала, годувала, водила гуляти.

І яка ж я була рада, коли менший брат мене називав теж: «мамою», а я ж на 10 років була старша від нього. Сподіваюсь, – дасть Бог, – він і до своїх дітей – а в нього їх аж троє, – теж відноситиметься з такою ж любов’ю.

Я водила його в ліс, розповідала про зелене довкілля, в мене з дитинства був потяг до пізнання природи, і ми разом спілкувалися з мурашками, з їжачками...

Матуся добре знала трави: їй Іван Носаль подарував власну книгу «Від рослини до людини» (був викладачем у моєї сестри у Львівському університеті). Надзвичайно цінна книга, й гадаю, що вона була єдина не те, що на село, а й на весь наш район.

І мама завжди брала тільки мене збирати трави. Пригадую, як на Миколу Весняного, на день Горпини перед святом Івана Купала мама свідомо одягалася в усе чисте, а я не розуміла: чого це вона примушує умиватися, одягатися – і ми йшли збирати лікарські трави. І про кожну рослинку вона мені розповідала... А, коли я вже навчалася в медичному інституті, то навіть професори-ботаніки дивувалися: так досконало дівчина знає про трави. Завдяки матусі мені легко було вивчати фармокологію, ботаніку, ніж тим студентам, які мешкали у місті.

Кор.: Багатодітна родина у вас була – дев’ятеро дітей – і Ваша матуся пекла власноруч хліб. Святий хліб.

Г. О.: Мама пекла хліб двічі на тиждень. Діжу вносила і пекла – це 6 буханок виходило. Цього хліба нам не вистачало, докупляли в крамниці. А хліб у мами виходив дуже смачний. Навіть якщо якісь урочистості у сусідів, то вони просили саме мою маму напекти хліба, бо знали, що він у неї завжди був пахучим. Можливо, це пов’язано з тим, з якою любов’ю будувалася піч, з якої цегли...А піч у нас була гарною. Ми, діти, любили піч, а якщо люблять, то й вона віддячує.

Кор.: Ганно Олександрівно, в Україні був такий звичай: не кожній господині довіряли пекти хліб, бо вибирали не лише охайну жінку – господиню, а щоб мала ще й добре серце.

Г. О.: Так, завжди була така традиція: жінка, яка пече хліб на урочисте свято, мала бути нерозведеною, з добрими родинними традиціями, і сама була чиста, охайна, добра й лагідна до людей ...

Бо хліб-це така святиня, яка об’єднує людей. Хліб-це, насамперед, Добро. Ми цього хліба завжди чекали. Він був духмяним на весь світ. Я й у пісні написала:

«Пахне хлібом хата на увесь світ»...

Людмила Коваль

 

Нові статті

10 листопада 2020
21 січня 2019
21 січня 2019
21 січня 2019
21 січня 2019

Пошук

Пошук