З давніх-давен, як тільки перше Сонце пригрівало по-весняному після морозної зими і з вершечків пагорбів сходив сніг (приблизно вкінці січня – на початку лютого), дівчата в супроводі «пані-матки» (хороводниці) виходили з вечорничних теплих хат гукати Весну. За давнім українським звичаєм, на «гуканки» бігли швидше від усіх інших дівчата-підлітки, яким вже виповнилося або виповниться цього літа шістнадцять років; кожна поспішала повідомити свою Долю і Богів про свою зрілість, про своє повноліття – готовність до парування та одруження. Тому у давніх веснянках дівчата порівнювалися із стиглим маком чи грушкою (грушею)...
На початку XIX століття в народі добре знали: якщо дівчина спізнилася на зустріч до Богині Любові – Лади, то Доля може обминути, обійти, не помітити її цього року, а її суджений може так і не зустрітися з нею. Про живучість і силу цього повір’я свідчить і давній звичай – на Великдень бити у дзвони. Дівчата, які бажали в новому році обов’язково знайти нареченого і одружитися, в різний спосіб добивалися у місцевого попа дозволу вилізти на дзвіницю і, якомога сильніше, вдарити у дзвони, сповіщаючи увесь світ, що вони готові до одруження.
