Одного дня старий лев вийшов на узлісся і повів чуйним носом. Завітрило чимось смачненьким: цей запах овечої вовни ні з чим не сплутаєш!
Обережно, скрадливо він заповз у кущі і став розглядати берег ріки. Невдовзі почулося мекання молодих овечок, які наздоганяли дорослих баранів.
Ну от і добре, обід нагодився саме вчасно!
Лев з гідністю повів гривою, примружив очі і приліг у траві. За багато літ свого левиного життя він навчився полювати дуже спокійно, без метушливості.
Стадо повільно наближалося саме до того місця, де причаївся старий лев. Раптом наперед вихопилося якесь незвичне звіреня: цар звірів не повірив власним очам! Це було левеня!
На диво, ніхто зі стада не звертав уваги на його бешкети. Вівці спокійно паслися, а левеня, зробивши кілька легких стрибків, теж взялося щипати траву!
Це так збентежило старого мисливця, що він навіть пропустив першу здобич.
Що тут, у стаді, робить левеня? Воно явно не полює!
Голод змусив лева згадати про свій намір. Він легко й непомітно вполював старого барана, а тоді подався назирці за стадом. Вичекав хвильку, коли левеня відстрибнуло убік, і схопив малого за загривок.
Побачивши лева, вівці кинулися втікати.
– Ме-е-! – злякано запищало левеня.
– Тьфу! – сердито сплюнув лев, поклавши в траву напівживе від страху левенятко. – Що це ти ганьбиш левиний рід?!
– Ме-е! – ще раз жалібно заскімлило левеня.
– Ти хто? – здивовано запитав цар звірів. – На вигляд – левеня, а мекаєш, як ягня...
– Бо я і є ягня... я виріс у стаді...
– Ти – лев, і повинен поводитися, як лев! – грізно крикнув старий. – Ану, ходи зі мною!
Лев повагом пішов до ріки, а мале левеня несміливо пленталося ззаду.
Ставши на березі, лев підштовхнув малого до води. У ній, як в дзеркалі, відбилися дві левині фізіономії...
– Ти схожий на барана? – знову грізно запитав старий лев.
– Я схожий на тебе... – здивовано відповіло левеня.
– Отож... – задоволено сказав лев і стріпнув головою. – Лев може все життя прожити серед баранів – і не дізнатися, ким він є насправді! Бо ніколи не приглядається до себе, а вірить лише тому, що йому кажуть барани. Тепер ти бачиш, хто ти є? – лев грізно струснув своєю шевелюрою і рикнув так, що з кущів листя посипалося. – Ну, а тепер ти! І перестань тремтіти, як овечка! Ти ж бачиш, хто ти є!
Левеня струснуло гривою, розглянулося: а раптом хтось з баранів побачить, що він насправді не баранчик?
Але, поглянувши ще раз у воду, левеня підморгнуло веселому левеняті, довкола вух якого вже почала пробиватися грива.
– Р-р-р! – грізно заричало звіреня до свого відображення, а тоді голосніше, голосніше!
– А тепер наздоганяй мене! – крикнув старий лев.
Цього вечора в лісі з’явився юний царевич, який був дуже щасливим від того, що нарешті перестав бути бараном у стаді...
А старий лев дивився на нього і говорив самому собі: «Ти диви! Навіть з лева можна зробити барана, якщо він не пізнає своєї породи...»
Марія Чумарна, з книжки «Боброва сімейка»