журнал "Українська Родина"

Switch to desktop Register Login

Лондон без визначних пам’яток

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Я більше не вірю, що Лондон – туманний Альбіон, а англійці – сноби, які намагаються на усьому заробити.

Моє традиційне, почерпнуте з підручників, уявлення про Лондон і його мешканців зруйнувалося. Туманів у Лондоні не більше, ніж у Києві. А англійці, як і українці, бувають різні. Тільки от у сфері обслуговування наші не такі дружелюбні.

А оскільки вже так сталося, що моє традиційне уявлення про Лондон зруйнувалося, то і про все, що традиційно про нього пишуть, я писати не буду. Так що обійдемося без Біг Бена, Парламенту, Букінгемського палацу та інших визначних пам’яток, про які ви можете прочитати все в тому ж підручнику англійської мови. Я ж напишу про те, про що захочу.

Ще до Лондона...

...мене попередили про те, що дітям там дозволено усе, що їхня душа забажає; що нічого в Лондоні не коштує менше одного фунта; дівчата там виглядають так, нібито в чому зранку прокинулися, у тому і на вулицю вийшли (до речі, це думка хлопця). І – приємна новина: із усіма своїми проблемами – від того, як куди пройти, до більш серйозних – сміливо звертайся до боббі (так у Британії називають поліцейських). Вони досить дружелюбні.

 В аеропорті

Останнім попередженням я відразу ж після прибуття скористалася. Я не знала, як дістатися до Гатвік-експрес. Молодий полісмен не тільки зрозумів, що я йому говорю, але і допоміг вирішити мою проблему. Це, напевно, був перший культурний шок.

До мене відразу приєдналася англійка, що теж шукала Гатвік-експрес. Своєю милою балаканиною «ні про що» вона довела мені, що снобізм властивий далеко не всім жителям «туманного Альбіону».

 Парки

Пересуватися містом раджу пішки. Тоді ви побачите, які красиві англійські парки. Алеями бігає багато англійців, що піклуються про своє англійське здоров’я, англійські мами прогулюються зі своїми англійськими дітьми, у кожної – по 2–3 дитини, англійські дідусі читають англійські газети... і багато іноземців. Частіше, ніж англійців, у Лондоні можна зустріти індійців, китайців і японців. Багато португальців, іспанців та італійців. І слов’ян вистачає.

А ще в усіх англійських парках багато білок. Ледь угледівши в когось якусь їжу, вони видряпуються на руки і, зовсім не соромлячись, привласнюють її (їжу) собі. Не менш нахабно поводяться голуби. Їх тут стільки, що ні в казці сказати ні пером описати. Вони сідають на голову (у буквальному розумінні), на руки, плечі – і віджахнути їх від себе, коли ти, зручно влаштувавшись на лавочці, намагаєшся чимось перекусити, – неможливо. Ще одні претенденти на бутерброди або чіпси відпочиваючих – гуси-лебеді, що плавають у місцевих ставках і озерах. Вони зовсім спокійно вибираються на асфальтовані алеї і підходять до відпочиваючих, витягаючи свої довгі шиї.

У Голланд-парку живуть іще й павичі та кролики. Кролики, як собаки, бігають за голубами. Голубів тут ніхто не любить. Місцеві жителі називають їх «літаючими пацюками», бо вони переносять хвороби.

 Тейт Модерн

У Тейт Модерн ви можете подивитися на сучасне мистецтво. «Хоча я б не радив на це дивитися», – жартував екскурсовод, радіючи своєму почуттю гумору. Але треба зауважити, що він був недалекий від істини.

Вхід у музей – колишній Turbіne Hall. Хол простирається уздовж усієї будівлі і скидається на вулицю в приміщенні. Швидше за все, сюди приходять просто на прогулянку.

Колись це була електростанція. Тепер величезний, жахливий на вигляд будинок, заповнений творами сучасного мистецтва. Серед них – роботи Далі, Пікассо, Воргола.

Але більшість робіт сучасного мистецтва, виставлених у Тейт Модерн, викликають відразу. Тому, незважаючи на те, що їх там – величезна кількість, перегляд багато часу не займає. Лише деякі ідеї дійсно варті уваги.

Мене, наприклад, зацікавила робота Едуардо Паолоцці «Історія нічого». Зацікавила, насамперед, своєю назвою. Представляла ж вона собою таке.

Маленький екран, вмонтований у стіну. Навушники. Незрозумілі звуки, що різко змінюються іншими, не менш незрозумілими, або зовсім обриваються, без усякого завершення. Барабани, шум, стукіт коліс, звуки пострілів, гра на піаніно... На екрані, так само як і звуки, – часто змінюються картинки, які не мають ніякого значення. Сам Паолоцці так коментував «Історію нічого»: «Коли щось стає досить важливим, то навіть ніщо стає важливим».

 Музей Шерлока Холмса

У Музей Шерлока Холмса я пішла тільки тому, що обіцяла його відвідати. Виглядає він так: на першому поверсі продаються квитки і не найвдаліші сувеніри. Касир – дівчина з Росії. А замість місіс Хадсон на другому поверсі відвідувачів зустрічає молода полька. Вона пропонує всім бажаючим свою «help wіth pіcture» (зробити фото на пам’ять). Бажаючі падають у крісло біля каміна, начепивши на голову знамениту холмсівську кепку (до речі, таку ж можна придбати усього за 22 фунти...) і міцно стиснувши в зубах люльку. Ну треба ж якось довести факт свого відвідування цього знаменитого місця!

А мені запам’яталися лише старі дерев’яні сходи (я такі дуже люблю) і горище.

 Ковент-Гарден

Ковент-гарден асоціюється у мене з Майданом Незалежності. Це та ж суміш вуличних музикантів, оповідачів анекдотів, клоунів та іншого народу, які намагаються заробити  на життя своїми якщо не талантами, то фантазією.

І все це на тлі дорогих бутиків, магазинів, у вітринах яких виставлене золото та діаманти.

Тут часто проводяться ярмарки, на яких можна абсолютно безкоштовно дегустувати вина, пунші, елі, куштувати різну смакоту. До того ж,  довідавшись, що ви з України, вам, наливши вина, можуть російською побажати: «Наздровье». Принаймні зі мною усе відбулося саме так.

 Виставка робіт Сальвадора Далі

Темна галерея. Музика, що вводить у транс і створює, вірніше, доповнює, атмосферу сюрреалізму. Малюнки і скульптури висвітлюються тьмяним світлом. Сновигають відвідувачі. Повільно переходжу від малюнка до малюнка, біля кожного замислено зупиняючись. Просто вся наскрізь просочуюся сюрреалізмом. Так проходжу вздовж усієї галереї, аж поки не доходжу до останньої роботи. Все з таким самим замисленим поглядом, намагаючись зрозуміти ідею, усвідомити і захопитися шедевром великого майстра, дивлюся на зелену табличку з написом «fіre exіt», не відразу розуміючи, що переді мною двері запасного виходу. Інша публіка, услід за мною, теж замислено зупиняється.

Насправді, остання частина історії – художній домисел... ні, вимисел. Мені ця ідея спала на думку, коли зустрілися вищезгадані двері. От я злегка і перебільшила.

А виставка таки варта уваги. Тут представлено більше 500 робіт Сальвадора Далі, в тому числі і 40 відомих скульптур, серія акварелей, прикраси, меблі і найбільша у світі колекція графіки.

 Про лавочки та інше

Уздовж набережної стрімкої Темзи розташовані лавочки з металевими табличками. На табличках, самою що ні на є англійською мовою, написано: «Everybody needs a place to thіnk» («Кожному потрібно місце, щоб подумати»).

А в Голланд-парку кожна лавочка комусь присвячується. На ній так і написано.

Іще мені якось зустрівся ресторан із досить сумнівною назвою: «Halfway to haven» (у перекладі – «На півшляху до раю»). Я б побоялася їсти в такому ресторані.

Не може не викликати усмішку і напис на таксі: «І have nothіng agaіnst cyclіsts» («Не маю нічого проти велосипедистів»).

 Двоповерхові автобуси

Про двоповерхові червоні автобуси я, щоправда, довідалася з підручника англійської мови... Але, на мій жаль, виявилося, що далеко не всі автобуси в Лондоні мають  два поверхи. Протестуючи проти цього факту, я зазвичай ігнорувала «неправильні» автобуси і сідала винятково в двоповерхові.

Скажу вам відразу, що на другий поверх варто підніматися тільки в тому випадку, якщо ваша зупинка – ближче до кінцевої. Інакше проблематично буде вибратися. Обов’язково наступите кому-небудь на голову. Або, що набагато гірше, – вам наступить той, що йде услід.

Також корисно буде знати і те, що про своє бажання вийти на зупинці потрібно заздалегідь повідомити водієві, натиснувши жовту кнопочку, що знаходиться на кожному поручні, а в старих двоповерхових автобусах – смикнути за мотузочку, що висить над головою.

А на зупинках, позначених «за вимогою», необхідно подавати знак водієві, що ви дуже хочете ввійти в автобус, а не просто так стоїте, інакше він проїде мимо.

 Пам’ятники

У Києві, як виявилися, не «найнезрозуміліші» пам’ятники. Лондонський пам’ятник королеві Вікторії назавжди залишиться для мене загадкою. На ньому стільки усього... Там навіть звичні нашому поглядові селянин і селянка із серпом та молотом. Тільки розташовані вони окремо – кожен у своєму куточку – поруч... із левами... Поняття не маю, де в Англії на левах землю орють?! 

А взагалі пам’ятників тут ну дуже багато. І по них краще не орієнтуватися. Це все одно, що запам’ятовувати дорогу по дереву, що росте біля будинку, коли біля кожного будинку росте по дереву.

 Українці в Лондоні

Якщо ви вважаєте, що, розмовляючи російською, українською або гібридом цих двох мов, ви стаєте «невидимими» для чужих вух, то дуже помиляєтеся. Тому що тут багато українських і російських вух. Українська, як і російська мова – не рідкість на вулицях Лондона. Іноді навіть забуваєш, що країна – англомовна. Багатьом вдається порозумітися російською в магазинах, музеях – все з тієї ж простої причині, що там працюють наші співвітчизники. Кажуть, місцеві жителі позбавлені від необхідності працювати в сфері обслуговування, тому що там зайняті в основному іноземці.

 Шопінг

Я завжди була впевнена, що пристрасть жінок до шопінгу дуже сильно перебільшується. Вважала її міфом, створеним чоловіками. Бо як можна отримувати задоволення від біганини магазинами у пошуках необхідної тобі речі? Можна витратити цілий день, а то і тиждень на цей марафон, і все одно доведеться задовольнитися чимось, що ду-у-уже віддалено нагадує омріяний варіант. І це називається релаксом? Та кому ж потрібний такий горе-відпочинок?! 

Отже, маючи сильні упередження проти проведення вільного часу серед вітрин та вішалок з одягом, під важкими поглядами похмурих консультантів, готових у будь-яку хвилину кинутись до тебе з гаслом: «Руками не торкатися!», я і в Лондоні без будь-яких проблем вистояла проти шопінгової лихоманки. Навіть написи на вітринах: «SALE 70 %», «ALL SALE» (розпродаж) не спокусили мене на те, щоб переступити поріг магазину. Я абсолютно спокійно прогулювалася вулицями Лондона, аж поки, вкрай змокнувши, зрозуміла, що потрібно шукати якийсь захисток. Але куди подітися, коли ти – на Oxford street? А це – 2 км магазинів!

Виявляється, усього тут можна не тільки «торкатися руками», а і міряти, і навіть, якщо тобі не сподобалося або не підійшло те, що ти поміряла, – не обов’язково це купувати! І ніхто не згадає тебе «незлим тихим словом». А ціни, хоча Лондон – одне з найдорожчих міст світу, – на порядок нижчі, аніж у київських, так званих, бутиках.

Там я зрозуміла, що ходити магазинами дійсно можна із задоволенням. І знайти річ, яка б тобі подобалася, пасувала, була досить оригінальною і – по кишені – не проблема.

Особливо мене привабив «HMV» – три поверхи музики і кіно! Очі розбігалися, а я – розгублювалася… хотілося всього і одразу! Бо такого розмаїття класики, року, блюзу, джазу я не бачила ніколи!

До речі, якщо придбаний диск вам раптом не сподобався, ви сміливо можете повернути його або обміняти на якийсь інший.

 Ще раз про дітей

Діти в Лондоні – це не стільки квіти життя, скільки показник добробуту та достатку сім’ї. Мати багато дітей – це престижно.

В перші дні мого перебування в столиці Британії мене шокувала така велика кількість дітей (звичайно, у супроводі батьків або гувернанток), яких я бачила на вулицях та в парках. А потім зрозуміла, що місто (принаймні його центральна частина) обладнане так, щоб полегшити пересування ним з малюками. Кожний великий магазин має спеціальну кімнату для годування та перевдягання дитини (такі самі кімнати є і в парках), дитячі куточки, заповнені іграшками.

До речі, англійці дуже терпимо ставляться до дитячих пустощів. Ніхто – ні обслуговуючий персонал, ні клієнти, – не зробить жодного зауваження дитині, навіть якщо вона в запалі гри заважатиме їм.

А от до чого я так і не змогла звикнути, то це до того, як англійці вдягають своїх маленьких нащадків. Уявіть собі: пізня осінь, холодний вітер, накрапає дощ... Кремезний англійський татко, одягнений у теплий светр та вітровку, несе на плечах босого малюка у тоненькому костюмчику...

А якось на дитячому майданчику я бачила дівчинку у красивій пишній білій сукні з мереживами. Вона самотньо розгойдувалася на гойдалці, міцно вхопившись за неї посинілими ручками. Від споглядання цієї картини стало іще холодніше, незважаючи на те, що у мене під курточкою був іще і теплий светр.

 Прощання з Лондоном, або London forever

У день мого відльоту пішов сніг. Місцеві жителі казали, що його не було вже дев’ять років. Так зруйнувався іще один міф про Лондон.

Лапаті сніжинки кружляли у повітрі і поступово засипали землю, що звикла до дощу, викликаючи подив і захват не тільки у дітлахів, які побачили його вперше у житті, а й у дорослих, які звикли проводити зиму на гірськолижних курортах в Альпах.

 ***

Тепер усі мої знайомі та друзі страждають від моєї любові та туги за Лондоном. Достатньо кількох кадрів, знятих у Лондоні, щоб привести мене у захват і водночас викликати ностальгію, і фільм буде здаватися не таким уже безнадійним.                                 

Останнє редагування
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі