журнал "Українська Родина"

Switch to desktop Register Login

Яблуко на долоні

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Уві сні я бачила яблука, - червоні, блискучі, наче воском натерті. Круглобокі й звабливі вони наче просилися до рук. Я знала, що це саме той сорт, який я люблю - вкусивши його, чується характерне «хрум», а з'їсти це яблуко акуратно ніколи не вдається: солодко-терпкий сік стікає по підборіддю і шиї. Зелене розкішне гілля не приховувало свій ароматний скарб, а ніби благало - спробуй, скуштуй… В прохолодній смарагдовій тіні садку, на шовковій траві лежало багато яблук. Яблуні не втримали їх стиглості й впустили на землю. Деякі плоди тріснули і в краплинках медової вологості вже оселилася райдуга, інші були нібито зовсім цілі, але в них вже не було того життя, тієї сили, яку вони всотували з матері-яблуні. Я дивилася на ці яблука, які можна було взяти просто так, без всяких зусиль і розуміла, що вони мені не потрібні. Мені хотілося дістатися до інших - живих і спраглих. Я знала, що це не так і складно. Бо хоч і треба було ступити на якусь хитку жердину, видертися на старий погріб, щоб дістати плід мого бажання, але у мене не було й тіні сумніву, що я його зірву. Тим паче, що й яблуко цього хотіло. Не знаю як, але я це відчувала і навіть чула якісь тихі голоси, що спонукали мене огорнути прохолодними долонями гаряче червоне сонце.

«Алісо, я без тебе не можу. Ти ще спиш, кохана?», - привітала мене ранкова смс-ка. Я посміхнулася і подумала - це перший сон за останній місяць, в якому не було Його. Щоночі Він марився мені то розмитим до невагомої прозорості образом, то ніжним голосом. Інколи я навіть щось намагалася Йому доводити, переконувала і вмовляла. Але в більшості своїй - просто відчувала, що Він десь поруч і ми разом у цих снах. Хоч і сняться нам зовсім різні речі. Коли винахідливий Морфей завів мене до яблучного саду, він знав, що робив. У тому сні я була щаслива і не відчувала тієї туги, яка липким павутинням огортала мене вже кілька тижнів. Я відчула, що немає межі людським почуттям і чогось, що могло б їх розвіяти, зупинити, стерти. Бо не можна вже було зупинити мене.

Я вийшла з душу і зварила собі каву. Починався звичайний осінній день. Вересень ще ніжив теплим золотом повітря, але всі вже знали - попереду зима. Зима - весна - літо - осінь - і знову зима… Це так само «апріорі» як і те, що мені сьогодні на роботу, до шостої треба забрати Юрчика з дитсадка, а Артем увечері дивитиметься футбол, бо гратиме «Шахтар». В обідню перерву я домовилася зустрітися з Оленкою, щоб разом перекусити і разом подивуватися тому, як дивно влаштований світ. У мене проблемний кредит за квартиру, у Артема коханка (вона навіть знає, що я знаю, і Артем також…), на роботі перманентний аврал - і мені від цього зле. У Оленки домогосподарка, кам'яна стіна на ім'я Олег (вона навіть знає, що коханки в нього точно нема - бо нема на неї ні часу, ні сил) і власний салон краси з чомусь кондитерською назвою «Тірамісу» - і їй теж від цього зле.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Але сьогодні Оленка вже не буде мене «лікувати»: «Доки ти можеш це терпіти? Чому ти дозволяєш змішувати себе зі сміттям? Скільки можна вірити, що помада на комірці - це в тролейбусі хитнуло? Коли він востаннє дарував тобі квіти?». Зазвичай я відповідала: «Подруго, які там квіти… нам хоча б борг за воду погасити і з банком якось домовитися про кредитні канікули». Після цих слів Олена вибухала гнівом праведним, бо знала, що домовлятися в банк ходжу я, і знов таки я відмовляю собі в осінніх чобітках, щоб сплатити за воду, а квіти Артем дарує коханці. Хоча й не часто, бо тоді за що б він купував собі пиво… Сьогодні подруга відключить мобільний, щоб не турбували ні кам'яна стіна, ні привітні дівчатка з «Тірамісу» і мабуть скаже: «Алісо, яка ж ти дурна… але щаслива. Ні, ти не дурна, ти розумна, бо зрозуміла, що треба ставити крапку і починати нарешті жити і дихати на повні груди». А я на це зітхатиму і дивитимуся на охололий чай вологими очима…


– Аліско, ти мене чуєш, врешті-решт? - висмикує мене з ніжного туману Оленка.
– Так, я тут.
– Та ні… знаю я, з ким ти. Що будеш робити?
– Олено, позич мені свій червоний шовковий шалик… Йому подобається червоний, а у мене й нема нічого такого. Позичиш? Я поїду.
Олена закліпала нарощеними віями і розплилася у трохи кривенькій посмішці.
– Куди ти поїдеш?
– До нього поїду. Так треба, ти не зрозумієш.
– Ні, я розумію! Я розумію, що він тобі відкрив очі на світ, на себе, що нагадав про солодке слово «свобода»… Але ж… але ж не можна так покинути все і їхати невідомо куди. А Юрчик? А що Артем скаже? Ти зовсім з глузду з'їхала? Алісо, він тобі подарував тебе - подякуй йому за це і йди своєю дорогою. Людину, яка тебе зрозуміє, можна знайти і тут, поруч. Ти нарешті відчула себе Жінкою і ціла армія чоловіків за тебе тепер землю гризтиме, - Оленка ніяк не могла знайти причину, щоб мене зупинити.
– Мені не потрібна армія, мені потрібен він. Тільки він... Юрчика поки що відправлю до мами. А Артем… він навіть і не помітить, що мене нема. Якщо буде питати, скажу, що однокурсниця з Америки приїхала і в зв'язку з цим буде незапланована зустріч випускників на цих вихідних - з'їдуться всі наші. П'ятсот кілометрів - хіба це багато, щоб мати щастя подивитися йому в очі й побачити там…
– А якщо не побачиш? - перебила Оленка.
–Побачу. Я знаю. То ти позичиш шалик?

Я стояла в черзі до вокзальної каси і дивилася на подорожуючих. Куди їдуть, до кого поспішають, хто і що на них чекає? «Дівчино, у вас сумочка розстібнута. Пильнуйте, а то шкода буде, якщо така красуня плакатиме через вкрадений гаманець», - підморгнув мені сивуватий статний чоловік. «Дякую», - відповіла я і перед тим як застібнути блискавку, витягла мобільний. Швиденько набрала коротко-стверджувальну смс-ку: «Я їду!» і відправила її Йому і Оленці. За хвилину я почула Його голос: «Я - найщасливіший чоловік у світі. Чекатиму на тебе, кохана. Скоріше б завтра…». – «Я буду в червоному шалику», - тихо відповіла я і натиснула на червону кнопочку.

Потяг гуркотів як навіжений, як це було і двадцять, і десять років тому. В дитинстві я тільки й мріяла, як буду їхати до бабусі - обов'язково на верхній полиці в купе, на сірих вологих простирадлах. Я лежала на животі й роздивлялася стрибаючий пейзаж за вікном - біленькі будиночки, ліниві корови, веселі діти й заклопотані дорослі, дивовижно-незрозумілі хмари, ліси й озера, степи й полонини. У Козятині огрядні тіточки неодмінно пропонували смажену рибу й пишні пиріжки, а провідниця швиденько розносила всім бажаючим чай з двома шматочками цукру.

Пройшли роки і поїзд вже не був для мене таким привітно-рідним. Хіба студент багато наїздиться до мами й тата, коли й грошей катма і справ повно? У плацкарті завжди гуділа якась нетвереза компанія, тож щоб дістатися до вбиральні чи купе провідника, треба було пройти через задушливий «букет» дешевого алкоголю, варених яєць і ковбаси з часником, вислухавши при цьому шквал компліментів на кшталт «Мала, у тебе такі класні ноги, і тобі ото не шкода ними ходити… Сідай-но до нас».

Я дивилася на чай з двома шматочками цукру і дивувалася - хіба могла я тоді подумати, що зі мною може статися те, що сталося… А що власне сталося? Якщо думати як Оленка, то абсолютно нічого, бо «кожна порядна жінка в умовах сучасності повинна пережити бодай один віртуальний роман». Подруга колись від нічого робити пішла на майстер-клас якогось розпіареного психолога, який за тисячу у.о. з носа розповім всім бажаючим, що воно за штука - сімейне життя; а як бонус кожен слухач виніс з цих повчальних лекцій не один подібний до цього за безглуздістю «перл». Якщо думати головою, то я розумію, чому віртуальний роман може змінити життя, зухвало розфарбувавши його всіма відтінками щастя. Тому що ми спілкуємося самі з собою. Хай там по інший бік монітору (а часом - і земної кулі) сидить зовсім інша людина - ми говоримо до себе, шукаємо істину в собі, і навіть знаходимо, якщо наш співрозмовник виявляється гарним слухачем і просто не позбавлений розуму, почуття гумору й особистого шарму. Віртуальний друг відчуває, що чимось допоміг, його переповнює почуття власної значущості й співчуття до ваших негараздів. Він (у відповідь і ніби на знак вдячності) переповідає вам свої біди й радості. Коло замикається - ці стосунки вже переходять в ранг «віртуального роману». А якщо під час цих віртуальних посиденьок виявляється, що ви в дитинстві з однаковою відразою ненавиділи геркулес, а зараз обидва шаленієте від «Бумбоксу», то ріднішої людини на землі ніби й нема. Обмін фото доводять почуття до апогею. Але ж ми показуємо найкраще… Чоловік надішле кадр, де він з напівголим торсом демонструє щойно впійману (може навіть і не ним самим) рибину розміром з новонароджене теля. А жінка без зайвих докорів сумління відповість фотографією п'ятирічної давності, де ще немає п'яти зайвих кілограмів і шести недоречних в таку хвилину зморщок. Так я гадала, коли ще думала головою…

Коли почала жити серцем, я забула, що в мене були якісь проблеми і поринула в насолоду МИ. Спочатку це напівпрозоре відчуття кристалізувалося лише в словах і фразах, музичних файлах і фото. Він надсилав мені відбитки своїх емоцій - фото, які робив, стрибаючи з парашутом. А я спочатку ділилася найбільш вдалими кадрами зі свого життя - де усміхалася і світилася від щастя. Але вони швидко скінчилися, і тоді він якось несміливо сказав: «Я дуже хочу побачити твої руки». Вже за п'ять хвилин він розглядав на своєму моніторі мої щойно сфотографовані пальці з трохи облупленим манікюром, а я в цей час трішки нервувала… Сама не знаю від чого. Може через те, що раптом відчула - у мене не «віртуальний роман в умовах сучасності, який має кожна порядна жінка бодай один раз у житті». Саме тоді, коли я захотіла його почути (ні на мить раніше, ні на мить пізніше), він попросив у мене номер мобільного і запитав: «А можна я тобі колись надішлю смс?». Цього «колись» я чекала всю ніч. Гадаю, що й він також. «Доброго ранку, моя дівчинко», - ніжним лоскотом висвітилося на блакитному екрані мобільного. А коли він вперше подзвонив - так несподівано і водночас дуже-дуже мені потрібно - я чомусь злякалася і натиснула «відбій» після першого його «Привіт». Після цієї першої невдалої спроби поєднатися голосами, ми довго реабілітувалися в безкінечних нічних телефонних розмовах, аж поки у когось з нас не сідала батарейка в апараті...

Потяг наближався до Його міста. За вікнами буяли щедрістю яблуневі сади. Кожною клітинкою я відчувала яблуневий аромат, стиглість кохання у його соковитих плодах. Здавалося б - тільки протягни руку…

Він побачив мене одразу - вже стояв саме на тому місці, де зупинився мій вагон. Тремтячими руками я намагалася зав'язати Оленчин шалик, доки провідниця вбивчо-повільно відкривала двері. В Його руках були червоні троянди і одне велике яблуко. «Алісо… Я тут подумав, може ти захочеш яблуко…». Вітер зірвав з моєї шиї шовковий шалик і пустотливо погойдуючи поніс його кудись за хмари. Ми стояли, дивилися одне на одного і тримали в долонях одне велике яблуко.

Останнє редагування
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі