журнал "Українська Родина"

Switch to desktop Register Login

Новий рік, Коляда, Маланка...

Оцініть матеріал!
(23 голосів)

Новий рік, Коляда, Маланка... Усі перелічені свята входять у новорічний календарно-обрядовий цикл, який здавен шанувався і відзначався українцями, і дійшов до наших днів майже у всій своїй красі, щоправда, розгубивши на довгій дорозі свою первинну сакральність, таємничість, ознаки ритуальності, натомість набувши щирої розважальності, збагатившись новочасними деталями, елементами християнської «вертепності» і народної театральності. Та попри всі пережиті заборони, адаптації до нових суспільно-політичних умов, ці дивовижні дійства, ці витвори духовної культури українців, вік яких вимірюється тисячами і тисячами років, продовжують нас захоплювати, дивувати і хвилювати своєю нерозгаданою магічністю. Досі ми намагаємося пояснити етимологію назв цих свят, ніби хочемо зазирнути у той далекий-предалекий світ і час, в якому починалася Україна і ми, українці, і розгадати таємницю власної душі. Почнемо з деяких календарно-обрядових парадоксів, як от традиція двічі і то майже підряд святкувати Новий рік...

Старий Новий рік
У язичеські часи Новий рік відзначався на Русі 22 березня – у день весняного рівнодення, і пов’язано це було із землеробським циклом. Із прийняттям християнства на Русі був прийнятий Юліанський календар, за яким Новий рік починався 1 вересня. Довгий час ще зберігався різнобій, і в деяких місцях Новий рік продовжували відзначати навесні. Тільки наприкінці XV століття на Русі офіційно визначили початок Нового року у вересні. Далі Григоріанський календар став потроху витіснити Юліанський.

А у 1699 р. за наказом Петра I Новий рік був перенесений на 1 січня.  Традиція відзначати Старий Новий рік у ніч із 13 на 14 січня виникла після 1918 року, коли було введено нове літочислення, яке пересунуло 1 січня аж на 14 днів уперед. Здавалося б, пересунули – то й добре, чого чіплятися народові за старий новий рік та ще й святкувати його 14 січня? А того що, по-перше, спочатку більшовики взагалі відмінили це свято, вважаючи традицію відзначати Новий рік буржуазно-міщанським пережитком. Реабілітували вони цей звичай тільки в 1936 році, звичайно, порекомендувавши зустрічати Новий рік 1 січня за новим стилем, за новими звичаями і з новими героями – Ділом Морозом, Снігуронькою, Ялинкою. По-друге, не так уже й просто було витравити закорінені в генетичній пам’яті народу такі дорогі серцю з діда-прадіда звичаї готувати  на новоріччя смачну кутю – прадавню ритуальну страву коливо, «водити Маланку з Василем» чи Козу, посівати-засівати, щедрувати, бажаючи один одному щедрих врожаїв та щастя-здоров’я... Цікаво, що у будівників нового життя чомусь не викликало підозри те, що «старе новоріччя» припадало на церковне свято Преподобної Маланії Римлянки (13 січня) та Василія Великого – архієпископа Каппадокійського, і День Обрізання Господнього (14 січня)...

Отож вийшло на те, що правічні істинно українські звичаї та обряди удруге після прийняття християнства були загнані в підпілля, але цього разу не церковниками, а... їх антиподами – безбожниками. І знову народ не дав їм пропасти, щезнути в безпам’ятстві, а зберіг і навіть примножив у часи розгулу агресивного атеїзму.

От звідки, з яких негод і незгод, почалася ця гарна і незрозуміла для тих, хто ніколи не жив у Радянськім Союзі, або жив далеко від винахідливого простого народу і його обрядів та звичаїв, традиція – відзначати Старий Новий рік.

Про Маланку з Василем поговоримо пізніше, а поки що згадаємо прекрасний і стародавній празник Коляди, який з прийняттям християнства трансформувався у Різдво Христове, зберігши усі сакральні забобони наших предків, віру в Єдиного Бога і звичай піснеспівами – колядками – його хвалити.

Коріння цього суто слов’янського свята дехто з дослідників шукає у давньогрецьких Діонісіях – карнавалах на честь бога виноградарства і виноробства Діоніса, з обов’язковим приношення у жертву цапа, в якому вбачають нашу «Козу» – найголовнішу після Маланки і Василя «персону» на святі Маланки. А в слові «Коляда» чують відлуння давньоримських календ (calendae) – так римляни називали перше число кожного нового місяця, – часом посилаючись на подібність звучання слів на означення різдвяних святок, колядницьких забав чи подарунків у слов’янських та європейських мовах. Йдеться навіть про запозичення, звісно, наших пращурів у пращурів греків та італійців. Це припущення має право на існування, тим більше, що, як свідчать стародавні рукописні джерела тих самих греків, римлян чи арабів, наші пращури, починаючи з аріїв-склавинів-венедів-росів-антів-уличів-тиврівців, що заселяли з незапам’ятних часів степову і лісо-степову територію від Дунаю до Дону, від Чорного моря аж по Рось, мали найтісніші зносини як з Елладою, так і з Римом, а згодом і з Візантією ще задовго до того, як на дніпрових кручах постала Київська Русь, не кажучи вже про її хрещення.

Збереглися і захоплені відгуки чужоземних мандрівників про «цивілізований» і впорядкований побут, звички і звичаї слов’янських племен, гостинність, відкритість перед світом, притаманні тільки людності, впевненій у своїй силі військовій і могутності. Достовірним є те, що військові загони наших предків наймалися на службу до римський імператорів, брали участь навіть у суспільному житті цієї могутньої імперії, водночас і близько не підпускаючи неситих завойовників до своїх споконвічних земель. Про це свідчить і сама історія: римські легіони підкорили усю Європу, Північну Африку і Малу Азію, а територія нинішньої України – залишалася для них недоторканною. А ми думаємо, що крім черепків, хай і геніальних і прекрасних – Черняхівської, Зарубинецької, Трипільської культури – вони нічого по собі не залишили.
Тим часом візантійський імператор, історик Костянтин Багрянородний у своєму заповіті синові, крім повчання, як поводитися з войовничими і непереможними «росами», згадує про слов’янські білі вежі і міста-фортеці на Дністрі... А Нестор-літописець згадує гради, якими була забудована степова Україна (Велика Скуф) від Дунаю до Волги і Дону. Як ми нині знаємо, саме сюди доходили римські легіонери у своїх завойовницьких походах, але, «обламавшись», звертали вбік, підминаючи даків, галів, германців і саксів... аж до «Туманного Альбіону». Тож можна припустити, що римляни були знайомі з віруваннями наших предків, їх розкішними звичаями і обрядами, зокрема і святом Коляди. І, звичайно, могли щось і запозичити у північних «варварів».
Українські сьогочасні етнографи пов’язують Коляду з річним сезонно-обрядовим циклом, який наші предки називали «колом Лада» – бога, який відав «світовим і племінним ладом» праукраїнців.

Чи не найпершим на захист автентичності нашої Коляди став ще у 70-х роках 18-го століття відомий український поет Юрій Федькович, який, до речі, не тільки був надзвичайно освіченим і патріотичним як на свій час, а й в чині австрійського офіцера побував під час Австро-Італійської війни в Італії, де познайомився із тамтешніми звичаями та обрядами. Отож у своїй праці «Ти, місяцю, ти, королю, красна Маланка з тобою. Тридцять дві пісні Маланочні і русальні руського народу. Во честь і славу Єму зібрав-зладнав Ю. Федькович» він робить такі висновки: «Наші праотці, доки ще поробили їх християнами, то вірували в одного лиш Бога, у святого Прабога, вседержителя, творця неба і землі... А Прабог, казали, мав одну доньку Ладу-Землю чи Царицю-Водицю, і два сини: одного доброго, а другого – злого. Того доброго називали Лад, Світ, Світовид, Білобог, Дажбог, Доброгість і так далі, а того злого Змий, Зима, Смок, Ад, Гад, Пек, Пекол, Біс, Чорт, Чортовид, Ворог, Див і так далі. Лад орудував світлом, теплом, літом, усім добрим, а Ад потемком,(...) усім лихом... Бог любив Лада і дав йому в сопруги... Ладу».

От, за легендою, ця пара – Лад з Ладою – і правила світом, у чому їм постійно заважав Ад. Тому наші предки і вшановували добрих своїх божеств, влаштовували на їх честь свята-переберії з масками, та співали, звертаючись «ко Ладу» і «ко Ладі», пісні. Звідси й назва пішла – КОЛЯДА.

«А у вісім день по празнику Ко-Ладі святкували они і празник Маланки...» – розповідає далі Федькович перекази, записані від старих віщунів-гуцулів.

То хто ж вона, наша «Маланка»?
Оскільки ж 13-го січня християни поминають святу Преподобну Меланію (початок V ст.), а на 14 січня припадає свято Василія Великого (кінець IV ст.), то вважається, що звичай українців у ці дні відзначати «Маланку» і «Василя» приурочений саме цим святим.

Можливо, що справді маємо в деяких щедрівках відлуння християнського переказу про Преподобну Меланію Римлянку – багату римську аристократку, яка разом із чоловіком, блаженним Апініаном, відмовилася ради віри христової від земних благ і віддала усе своє багатство на будівництво монастирів та лікарень, поміч нужденним. Правда, у маланкових щедрівках вона виступає в образі звичайної земної жінки – працьовитої, хазяйновитої, чистоплотної і доброчесної, жони чи нареченої також достойного чоловіка-хлібороба Василя, який в чистім полі плужком оре...

Можливо, під цим впливом у деяких місцевостях України на роль Маланки вибирали гарну молодицю, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі. Або ж вродливу зграбну дівчину.

Ось як описує гуцульську Маланку 19-го століття Юрій Федькович: «Найкраща й найчесніша дівчина перебиралась на Маланку. Один парубок за Василя (Чильчика), другий за короля (Місяця), третій за Діда-Змія з білою довгою бородою. Маланка мала зірку на чолі, була прибрана у самі цвіти і перебувала в оточенні трьох подружечок з рожевими деревцями. Подружки були прибрані подібно до Маланки. Василь був вбраний за Василя-орача. Мав при собі чепіги або серпа. Король був з повним місяцем на чолі, а як мисливець мав сагайдака й лука. Хлопці його почету теж були перебрані чи за плугатарів, чи як мисливці. Плугатарі виводили з собою вола або барана, мисливці – оленя чи сокола, а Змій-дід, вбраний в буйволову шкуру і оперезаний гадюками, водив з собою тура або цапа, мав велику косу і три гробарі (що копають ними могили)». От вам і Діонісії!

Дає Федькович і зразок давньої колядки-щедрівки «Гой ви тури»:

Гой а учера, та дуже рано,
В золоті труби славно заграно;
Ой гоня тура с темного луга
Велесильчика вірнії слуги.
Гой ти Місяцю, гой ти Королю,
Не гони тури по діброві!
Бо в мене тури та дорогії,
Все по чотири та золотії.
Поганий царю з русла ти моря,
В неділю рано тебе поборю,
А в твоїй крові руки умию,
А свойов славов всю землю вкрию.

Як бачимо, щедрівка прославляє мисливців на турів,  яких несподівано називає «Велесильчика вірнії слуги», що вказує на асоціації імені Василь-Васильчик з іменем Велеса – язичеського божества, або «скоть його бога». З часом імена слов’янський богів стиралися в пам’яті народу, але їх місце у народних обрядах не поспішали займати християнський святі, може тому, що їхні суворі страдницькі подвиги не вписувалися у дитинно-наївний лад художньої свідомості українців, з її місяцями-молодиками, васильчиками-велесильчиками...

До речі, одна з найулюбленіших моїх щедрівок, – дуже поширена по всій Україні:

Ой Василю-Василечку,
посаджу тебе в городечку,
буду я тебе шанувати,
на день три рази поливати,
на день три рази поливати,
ще й до церковці приношати,
за русу косу закладати...

Цікаво, що гурти маланкарів були змішані, старші й молодші, а також дівочі й парубочі. Дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а парубки просилися до хати. А дійства розрізнялися «урочисті» і «комедійні» – з яскраво вираженою карнавальністю, скоморошеством.
Дехто з аматорів-народознавців таке комедійне «вшанування» Маланки пов’язує з легендою про ще одну біблійну Меланію, сучасницю царя Ірода, який, боячись новонародженого Месії, наказав повбивати всіх немовлят в Галілеї та Іудеї, а потім примусив дівчину Меланію танцями і скоками «розраювати» нещасних матерів. Тому у деяких місцевостях господарі до ескорту «Маланки» ставилися з вдаваною «підозрою»: уважно стежили, щоб Маланка «нічого не вкрала», бо за кожну вкрадену річ вона вимагатиме викуп. А часом спеціально провокували Маланку вкрасти якусь прикрасу дівочу, бо це віщувало хазяйській дівці скоре заміжжя.

Та все-таки більшість дослідників української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош), покровительки жінок, а Василій Великий – покровителя рослинного світу і уособлення чоловічої плідної сили, нареченого Богині плодючості Макоші – Василька-Велеса.

Цей шлюбний зв’язок здавен символізують і обрядові хліби «Маланка» та «Василь», які у новорічну ніч клали один на один, захищаючи часником, конопляним сім’ям чи монетами.

У деяких областях на Сході України селянки до Нового року чепурили і підбілювали піч, «щоб Маланка не кляла, що не вимащена», а новорічної ночі не спали на печі і не топили її, «щоб Маланці було де переночувати зі своїм чоловіком».

Зовсім іншу версію подає буковинець Юрій Федькович у згаданій праці: «Ти, місяцю, ти, королю, красна Маланка з тобою. Тридцять дві пісні Маланочні і русальні руського народу. Во честь і славу Єму зібрав-зладнав Ю. Федькович», продовжуючи оповідати карпатську легенду про Маланку і Василя: «...A Лад з Ладою мали также два сина і одну доньку. Найстарший син звався Лад-Сонечко, молодший Король-місяць, а донька звалася Весна-Маяна. Але Лад-сонечко... діяв трояко: перший раз яко Безсильчик, то єст зимове, слабе, молоденьке сонечко, ніби то малий хлопчик, відтак яко Сильчик, то єст весінне, дуже сонечко, ніби то парубок, поборовший зиму, а нарешті яко Васильчик, то єст сонечко у найбільшій своїй силі, ніби то муж і цар всего світа. Для того ж і образували єго яко озброєного рицаря на білому кони, Сильчика яко ратая-плугатаря с плугом і волом-Баланом, а Безсильчика яко малого хлопчика без зброї. Сильчика признали опісля Чильчиком і Васильчиком. А Маяну – Маланов або Маланков».

Ця легенда має право на існування. І цілком можлива трансформація Маї-Маяни у християнську Маланку. Але це не виключає й інших можливих версій. Так, вивчаючи історію Київської Русі, я переконалася, що не менше за літописи можуть розказати про минулі події казки, легенди, обрядові пісні; ще одним невичерпним джерелом для здогадів є діалекти, у яких збереглися давні українські слова, а також інші слов’янські мови, зокрема російська і, особливо, білоруська, яка береже в собі силу-силенну старослов’янізмів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У ІХ ст. племена кривичів, дреговичів, в’ятичів, словен входили до складу Київської Русі і без сумніву розмовляли спільною давньоруською мовою. Отож саме в російській мові збереглося давньослов’янське слово молния, а в білоруській, а також у наших поліських говорах її аналог – молоння і маланка – давня назва блискавки. Є це слово і в польській та болгарській мовах. Знаходимо його і в «Слові о полку Ігоревім».
Оскільки в дохристиянські часи наші далекі предки-хлібороби і скотарі новий рік зустрічали навесні, то вони не тільки возвеличували співами і плясами (це слово збереглося в «маланченому лексиконі» до наших днів на Буковині) Дажбога, богів родючості і плодючості Велеса, Мокошу, а й громовержця Перуна, у якого, за легендами, була жона Перуниця, а можливо, і дочка Молоння, блискавка. Тим більше, що досі сільські люди вважають, що справжня весна приходить не з теплом, а з першим молоденьким громом і блискавкою.

Оскільки ці стихії небесні зоставалися для наших пращурів незбагненними, грізними і непередбачуваними, і їх треба було задобрювати всіляко, не виказуючи свого страху, себто жартівливо, і не показуючи свого справжнього обличчя, себто у масках, то й влаштовували карнавали-переберії, як кажуть на Буковині, ховаючи за масками і «личиною» костюмів своє справжнє лице, «щоб блискавка не побачила і не вцілила».

Цей забобон приховувати від усіляких буйних природних і надприродних сил свою суть зберігся подекуди в українських селах аж до наших днів. Пам’ятаю, як мене моя бабця Тетяна ніколи не називала «на мня», як вона казала, тільки «синку» або жартівливим прізвиськом – щоб щезник, той, що дівчат краде, не почув і не вкрав мене.

Може, тому у більшості випадків Маланкою перебиралися чоловіки і хлопці? Та й челядь Маланки складалася не зі справжніх, а з ряджених представників сільської громади. У наш час на святкуванні Маланки у селах і містах в її «почеті» крім традиційних діда з бабою, орача з плугом, сівача з торбою зерна через плече, єврея-орендаря, цигана з ведмедем, смерті з косою – можна зустріти «міліцію», «народних депутатів», «податківців», зірок естради та інших «героїв нашого часу».

Яскраве місце у Маланковому сценарії відводилося «козі», яка декому з етнографів нагадує офірного цапа з грецьких містерій на честь бога виноробства Діоніса чи римських вакханалій – костюмованих свят на честь Бахуса. Однак коза на святі української Маланки уособлює некерованість стихій і безсмертність Природи, до якої має дотичність і людина. Вона стрибає, буцається, лякає учасників карнавалу аж доки з’являються «стрільці хлопці-молодці» і стріляють козі «в правеє вушко, в саме сердушко». Але її щедрувальники разом з «дохтором» лікують-рятують, коментуючи свої дії жартами.

Свято Маланки й Василя – веселе свято. Споконвіків сміх для українців мав магічне значення, і наші предки теж вірили в те, що як стрінеш новий рік, так буде цілий рік. Наприкінці щедрувальники проголошували всілякі дотепні жартівливі побажання і просили винагороди: «Дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати», «дайте козі на сіно», «Маланці на фартух», «дідові на тютюн».

Почувши про гостинці, до хати ввалювались «цигани» з «ведмедем» і починали гадати, танцювати, пропонували підкувати коней або когось із хатніх.

Закінчувалось дійство очищенням водою, в якому брали участь усі ряджені. Ватаги маланкарів ішли до річки, де гуртом вмивалися й обливалися водою, бризкались, а іноді навіть купалися в ополонці.
Цей звичай очищення водою на Маланки й Василя зберігся і на Буковині, зокрема, у знаменитому своєю «переберією» містечку Вашківці Вижницького району. Змагання відбуваються на кладці через потічок Глибочок між кількома «маланками». Попереду кожної команди виступають масковані «ведмеді» разом із своїми погоничами – «циганами», за ними – вся інша «переберія». Маланкарі «тручаються», намагаючись один одного скинути у воду, а потім «купаються» під спів старовинної щедрівки:

Наша Маланка у Глибочку була,
У Глибочку була,
холодную воду пила.
На камені ноги мила,
Білий фартух замочила...

А ввечері учасники переберії під проводом «калфи» – старшого над маланкарями – влаштовують народне гуляння – «данець», або ж танці для хлопців і дівчат. На зібрані за щедрування гроші «калфа» наймає троїстих музиків, і всі забавляються.

Хоч, на думку фольклористів, найцікавіша «Маланка» саме у Вашківцях, кожне село чи містечко в Чернівецькій області має за честь у всій красі й автентичності показати власну «Маланку». Оскільки Буковина за своїм етнографічним поділом дуже різноманітна, то буковинська (вашковецька) «Маланка» відрізняється від бессарабської або наддністрянської, гуцульська (путильська) – від румунської та молдовської. Наприклад, румунські щедрувальники здіймають страшенний галас і замість «Маланка йде!» гукають «Турки йдуть!». Така воєнізація веселого хліборобського карнавалу пояснюється тим, що латинізовані, але православні румуни, як і згодом австрійці, запозичили цей красивий правічний обряд у сусідів-слов’ян не так давно, можливо у ХVІІ столітті, у часи жорстокої боротьби Бессарабії, Буковини та Молдови з Османською Туреччиною.

Так само відрізняються своїми «узорами» та місцевими нюансами, варіантами колядок-щедрівок та персонажами і степові, і подільські, і поліські, і слобожанські Маланки. Але об’єднують їх одні і ті ж головні герої.

Тисячоліттями народний карнавал був улюбленою розвагою нашого народу. Не применшилась його краса первісна та вічна і в наш час. Приклад: знаменита переберія у тих же Вашківцях Чернівецької області, на яку щороку з’їжджається пів-України.

У добрий ґрунт упали слова Юрія Федьковича, з якими він звертався майже півтора століття тому до молоді у передслові до згаданого нами висліду про свято Маланки й Василя: «Для того, руські ви леґіні: шануйте й не цурайтесь давніх наших звичаїв! Шануйте їх так, як се у других чесних народів ведеться, а буде Вам слава, людям честь, по праотцях же Ваших хороша пам’ять. Се все оповідає наша меланочна коляда – мабуть, найкраща, котра по праотцях наших».

Останнє редагування
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі