журнал "Українська Родина"

Switch to desktop Register Login

Наталія Сумська: «Робота актора - це свято для людей»

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

 

– Ви успішно працюєте в кіно, на телебаченні й у театрі. А що Вам найближче?

Сьогодні нікого не дивує, що актори проявляють себе у різних сферах. І це правильно, це стихія їх діяльності. Музи мистецтва - сестри, вони споріднені, тому маємо приклад багатьох акторів, котрі працюють в різних сферах. А до свого списку я б додала ще й радіо.  Вже деякий час ми, у співпраці з Національним радіо та радіо «Культура»,  ставимо радіоп'єси  невеликого формату та  радіовистави. Колись давно, ще в шестирічному віці моєю найпершою роллю була роль у радіовиставі за Ч. Айтматовим «Тополек мой в красной косынке», де я з маминого начитування зображала хлопчика Самата. Далі, на початку професійного шляху, мені більше усміхалось кіно. Театр завжди був поза конкурсом, це ж бо моя основна робота. Він же мене і найбільше випробував, і це добре. У інших бува навпаки - робота в театрі не складається, проте в кінематографі -злет. Телебачення несподівано покликало мене, я навіть не уявляла, що робота тут виявиться такою плідною і такою потрібною людям.  Про це я чую щоразу, коли виходжу в людні місця.

–Ваша робота у програмі «Ключовий момент» - також зустріч із глядачем. Розкажіть, будь ласка, що найцінніше для Вас, як ведучої, відбулося з програмою за 6 років її існування?

«Ключовий момент» користується успіхом у людей. І якщо програма не втратила його протягом 6-ти років, це говорить про те, що ми зробили не просто телешоу, а справді необхідну й корисну річ, програму для душі. Адже в тому, про що розповідають учасники в студії, не кожній близькій людині зізнаєшся, не те що на всю країну розкажеш, ще й при людях. За ці роки я вже відчула себе родичкою усіх, хто приходить на знімальний майданчик. Дуже вдячна нашим учасникам за те, що між нами встановилася взаємна довіра. Це дає можливість швидше й  простіше дійти до мети - повернути дорогу людину в своє життя, відродити родинні стосунки, або навпаки, визнати себе не готовим до примирення чи визнання цих стосунків. Наше життя складається з одних і тих самих дієслів: народився, зростав, одружився, у багатьох випадках: розлучився, загубився, розлюбив, не спілкується. Але як цікаво й по різному у кожного складаються ці життєві пазли. Тому ми уважно вчитуємося в ті листи, які надходять до нас у програму, обмірковуємо, як краще зняти той чи інший сюжет, щоб і глядачам було цікаво, і герой отримав в повному обсязі те, що хотів. За час існування програми в ефірі до нас звернулось більш як 10 000  учасників, і більшість з них отримала бажаний результат. Загалом вийшло понад 900 програм. В роботі нам допомагають багато служб: залізниця, паспортні відділки, пологові будинки, притулки, інтернати, і цей список можна продовжувати. Ми не втрачаємо зв'язок з нашими учасниками , які побували в студії «Ключового моменту», адже телеглядачам цікаво, як склалася у них доля. Знімаємо постскриптуми нашого ток-шоу, в яких розповідаємо про життя героїв після їх участі у програмі.  Ну, а втрачають люди своїх рідних, близьких через власну байдужість, витрачаючи багато часу на якісь другорядні, часом непотрібні речі і, як наслідок, зникають домашній затишок, гармонія в сім'ї. Щасливий той, хто свідомо витрачає час на спілкування з сім'єю, з дітьми, той, хто вміє прощати. Такі люди живуть повноцінним життям.

Ще хочу сказати, що на «Ключовому» працюють здебільш молоденькі дівчата. Наймолодша прийшла 16-річною, працює 5 років. Вже майже повністю змінився склад першого набору редакторів - вийшли заміж, народити дітей, з осені працює нова когорта юних дівчат. Ось де справжній досвід журналістської роботи!

Світ за лаштунками програми - це окремий світ, де існують свої закони. Але щоб про все це розповісти, місяця не вистачить, тож найближчим  часом зробимо фільм про «Ключовий момент».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– З чим пов'язані головні Ваші сподівання, про які ролі ще мрієте?

«Мріяти, горіти, доки жити, шкварити байдужість на вогні...», - це рядок із пісні на вірш Василя Симоненка, яку ми співали в театрі. А також іншу: «На світанку, на світанку вирушали ми в дорогу, ми співали, ми співали нашу пісню про замріяних романтиків...». Коли ступаєш на професійну сцену, до мрії варто додати терплячості, працездатності, наполегливості, багато ще чого, але головне - любові до тієї справи, якою займаєшся.  Щойно я отримую роль, я починаю нею мріяти, розмірковувати над нею. Коли роль зроблена, вистава грається, починаються муки творчості: що далі, яку наступну виставу, а значить, і роль взяти до свого  репертуару? Повинна сказати, що немає у світі акторів, котрі б заспокоювалися на досягнутому. Доки актор живе на світі, доти він марить сценою, уявляє себе в ролях. Таке єство актора. Так було й буде.

– Розкажіть, будь ласка, про блискучу виставу франківців «Кайдашева сім'я», де Ви граєте роль Кайдашихи…  Який принцип у роботі над роллю Ви сповідували?

Вже два роки, як відбулася прем'єра, а люди йдуть і йдуть на цю виставу. Знаю, що і з квитками є труднощі. Нам, акторам, це звичайно лестить. З постановочною групою ми пройшли нелегкий, але дуже цікавий шлях: від власноруч створеної п'єси до першого її  показу глядачам. В афіші зазначається, що це сценічна версія театру ім. І. Франка. Ще зі шкільних років усім нам відома повість Нечуя-Левицького. Хочу вірити, що автор нам допомагав. Того року, коли ми працювали над матеріалом, було три ювілеї: від дня народження, дня кончини автора і року написання твору. Вважаю, що дух Нечуя був десь біля нас.

Особисто я люблю комедійний жанр, тому в роботі над образом Кайдашихи, намагалась знайти смішне, як це буває і в житті: де лаються, там і сміються. Цього року п'ятеро працівників вистави (серед них і актори) отримали премію Кабінету міністрів за роботу над «Кайдашевою сім'єю». Вистава користується успіхом.

Дякуючи долі, я в дитинстві часто бувала в селі у рідних, навіть пішла до 1-го класу в сільській школі  села Катюжанка на Київщині, а до 3-го - в школі села Верблюжка, що на Кіровоградщині.  Цією виставою я складаю шану і висловлюю свою любов до прадавнього українського села.  Шкода, що мій тато В'ячеслав Гнатович Сумський, народний артист України, самородок з Кіровоградщини, не побачив моєї роботи, яку я присвятила його пам'яті. Пам'яті актора, який неперевершено виконав десятки ролей українського класичного репертуару.

– Яким, на Вашу думку, повинен бути справжній актор сьогодні?

Він в усі часи має бути справжнім. Справжній актор - це той, в якого ми закохуємось, якого наслідуємо, ролей якого чекаємо. Про сьогоднішнього актора ще рано говорити, років через

20 буде помітно, який він виплекався. Це зовсім молоді люди, які дуже багато знімаються, грають на сцені, вони наділені найголовнішим - роботою. З часом ми обов'язково зрозуміємо, який він - актор початку нової ери. Характерно, що сучасний артист вже в зовсім молоді роки стає популярним, задіяним в роботі, відчуває себе улюбленцем. Мене більше турбують сучасні режисери: куди вони ведуть - до світла, надії, добра чи до жанру нищівних трилерів або депресивної вистави ні про що, яка є дуже популярною в Європі. Модним зараз стає вульгарно-брутальний напрямок або ж, як це не дико звучить на театральній сцені, вистава без слів... Проте я все ж таки сподіваюсь на домінанту позитивного героя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– Чи є у Вас улюблені  актори?

У мене з дитинства не було потреби шукати кумирів, я виросла в акторській родині. Батьки купалися в глядацькій любові й народилися на світ Божий спеціально для театру. Вони настільки щиро і самовіддано любили свою справу, що це без останку передалося мені, і за це я безмежно вдячна батькам. Тато - народний артист Ураїни В'ячеслав Гнатович Сумський, мама - заслужена артистка України - Ганна Іванівна Опанасенко - талановиті, красиві люди, від природи щедро обдаровані зовнішністю, неповторним характером. Тато мав унікальний дар вокаліста й художника. Зараз наші друзі дивуються, як можна було не навчаючись в консерваторії так виконувати арії опер і оперет у виставах і на концертах… Тому моя душа не була голодна, коли я поїхала вступати до інституту. І якщо тато чи мама приїздили до Києва подивитись на мої перші вистави, це було моїм найбільшим хвилювання - це ж бо дивляться мої кумири!

– Пані Наталіє, кого Ви вважаєте своїми режисерами?

Тих, з ким вдалося створити найкраще, що я маю. Сергій Костянтинович Сміян, з котрим і тато, і мама давно працювали, зараз працює в київській опереті, а колись він взяв мене після інституту на роботу в театр Франка. Як бачите, його вистачає на кілька поколінь. У нього я дебютувала в ролі Вірки (п'єса М. Зарудного «Тил»), щирої безпосередньої дівчини, якою я і була тоді. Також це, безумовно, і Сергій Володимирович Данченко, який поставив для нас з Анатолієм рок-оперу «Біла ворона». В ній я пролітала, в прямому сенсі цього слова, 10 років. Він впливав на нас тим, що його режисура була дуже делікатною, майже завжди він довіряв саме акторові. Ностальгічним відбитком в моїй акторській душі залишається Андрій Жолдак. Його буремна, парадоксальна режисерська манера  - це було саме те, що потрібно моїй індивідуальності. Глядачі хоч і недовго, та все ж бачили «Трьох сестер», що дали мені можливість дихати на повні груди, як актрисі. А ще на мене чекала зустріч з Анатолієм Хостікоєвим. І хоча він соромиться, коли його називають режисером, вистави, створені під його проводом зажили довгим життям. «Кін  IV» за п'єсою Г. Горіна, виховав кілька поколінь, цієї весни було рівно 10 років, як відбулась прем'єра. Запам'яталося, як одна шанувальниця висловила своє  враження після того, як уперше подивилась виставу-ювілярку: «Яким високим не було б мистецтво, які лаври не збирали б митці, а створити шедевр дано тільки вибраним». Зараз маю щастя грати у виставах Анатолія Хостікоєва «Синьйор з  вищого світу», «Задунаєць за порогом». Акторська  манера Хостікоєва настільки вірна й природна, що, даруйте, працювати поруч з ним погано просто неможливо.

Це тональність життя, до якої весь час прагнеш, це найкраще відчуття себе в просторі, це космос, який дає сили жити, дає здоров'я. Кохання - щастя й радість буття. Особливо сьогодні, у день ювілею нашого весілля.

Кохання - це тональність життя, до якої весь час прагнеш, це найкраще відчуття себе в просторі, це космос, який дає сили жити, дає здоров'я. Кохання - щастя й радість буття.

Біографічна довідка від журналу «Дім і сім'я»:

Секрет таланту артистки Наталії Сумської - воля, цілеспрямованість, і, головне, закоханість в свою професію й життя. Любов - це доля її героїнь і життєстверджуюче кредо самої актриси.

Наталія Сумська - народна артистка України, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, актриса театру і кіно. Багато років працює у Київському Національному Академічному театрі ім. І. Франка, плюс ще й в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» не перестає радувати шанувальників новими ролями. Ця актриса є неперевершеним майстром української сцени, і сьогодні вона продовжує зберігати образ жінки, в яку знову і знову закохуються глядачі.

Щотижня пані Наталія приходить в дім до телеглядачів нашої країни ще і як ведуча ток-шоу  «Ключовий момент» на каналі «Інтер».

Сім'я.  Заміжня, чоловік - народний артист України Анатолій Хостікоєв. Двоє дітей - донька Даша і син В'ячеслав. Рідна сестра Наталії - актриса і телеведуча каналу «1+1» Ольга Сумська.

Смаки. Спілкування з друзями. Історична, мемуарна література, бульварна преса, музика, поезія.

Рецепт краси від Наталії Сумської:
Для гарного настрою, а також дуже корисно для шкіри: протріть обличчя шматочком криги, яку бажано зробити з відвару улюбленої цілющої травки. Потім побалуйте себе маскою з масла, лимона і меду. Після того, як змиєте маску, змажте обличчя кремом. Використовувати цю маску слід не частіше двох разів на тиждень. Не забувайте і про руки: регулярно користуйтеся спеціальний крем, не оминаючи нігтів.

Розмову вела Світлана Барандич (Фото з особистого архіву Наталії Сумської)

Останнє редагування
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі